на «форді»-легковику. Дорослі збиралися залишитися й на другий день, щоб подивитися перегони; Мері Карсон із лише їй відомої причини відмовилася від пропозиції отця Ральфа переночувати в його будинку, запропонувавши Педді та Френку поїхати туди замість себе. Де гостювали двоє скотарів і Том, чорнороб-садівник, не знав ніхто, але місіс Сміт, Мінні та Кет мали у Джилі подруг, у яких могли зупинитися.
Була десята ранку, коли Педді розмістив свою сестру в найкращому з номерів, які міг запропонувати готель «Імперіал», а сам спустився до бару, де застав біля стійки Френка з півлітровим кухлем пива у руці.
– Я куплю тобі ще один, старигане, – сердечно звернувся Педді до свого сина. – Маю відвезти тітку Мері на званий обід перед перегонами, тож треба морально підкріпитися, щоб якось пережити майбутні тортури без матусиної підтримки.
Звичку шанобливо ставитися до старших подолати значно важче, ніж уявляють собі люди, аж поки самі не зіштовхнуться з потребою відкинути норми поведінки, що складалися роками. Френк виявив, що не може зробити того, що хотів: вихлюпнути батькові в пику вміст свого келиха; він ніяк не міг це зробити на очах у натовпу, що зібрався у барі. Тому залпом випив залишок свого пива, дещо натягнуто посміхнувся і сказав:
– Вибач, татку, але я пообіцяв зустрітися на виставці з одними хлопцями.
– Що ж, тоді паняй. Втім, зажди, ось – візьми і потрать на себе. Розважайся, як хочеш, але якщо вип’єш зайве, то дивись, щоб про це не дізналася мати.
Френк витріщився на хрустку п’ятифунтову купюру у своїй руці; йому страх як хотілося пошматувати її і кинути Педді в обличчя, але звичка знову взяла гору: зім’явши блакитну купюру, він поклав її до нагрудної кишені, подякував батьку і швиденько вшився з бару.
У своєму найкращому синьому костюмі з жилеткою, застебнутою на всі ґудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем із самородка, знайденого в лоуренсівських золотих копальнях, Педді смикнув себе за целулоїдний комірець і окинув поглядом бар, сподіваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять місяців, що минули після приїзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилі, та його, брата і прямого спадкоємця, гостинно приймали в місті будь-де й будь-коли, і його обличчя стало добре впізнаваним. Кілька чоловіків аж розцвіли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, і невдовзі він опинився в центрі невеличкої теплої компанії. Френка було швидко забуто.
Тепер волосся Меґґі було заплетене в коси, бо жодна черниця (попри гроші, які платила Мері Карсон) не бажала марудитися із завиванням кучерів; воно лежало на плечах двома товстими линвами, перев’язане темно-синіми стрічками. Вдягнена в строгу темно-синю форму учениці монастиря Святого Хреста, Меґґі перетнула галявинку до будинку священика у супроводі черниці, й та передала її економці отця Ральфа, яка дівчинку просто обожнювала.
– Ой, та вона ж має таке саме гарненьке волоссячко, як і шотландські дітлахи! – пояснила вона священику, коли він, здивований симпатією
