ним так, як ніколи не дозволяла собі Фіона; він допомагав їй, коли вона – вередливо і з невдоволеним бурчанням – пробиралася в імпортних черевиках із гіпюровими шнурками по міській багнюці, усміхався і теревенив із людьми, яких вона вітала з царською поблажливістю, і стояв поруч із нею, коли вона вручала смарагдовий браслет – Джилленбоунський трофей – переможцю головних перегонів. У його голові не вміщалося – чому треба неодмінно витратити всі призові гроші на жіноче брязкальце, а не подарувати, скажімо, позолочений кубок чи грубенький стос готівки, бо він не розумів суто аматорської природи перегонів, не розумів тієї головної ідеї, що люди, які реєструють своїх коней для участі в перегонах, не потребують ницих грошей, бо можуть легко кинути свої здобутки до ніг якоїсь нікчемної жінки. Горрі Гоуптон, чий гнідий жеребець Король Едуард здобув смарагдовий браслет, у попередні роки вже завоював собі й рубіновий, і діамантовий, і сапфіровий браслети; він мав дружину та п’ятеро доньок і заявив, що не зупиниться, доки не здобуде шість браслетів.
Накрохмалена сорочка та целулоїдний комірець Педді пожмакалися, у голубому костюмі було жарко, а екзотичні морські харчі з Сіднея, які подавалися до шампанського, погано сприймалися його шлунком, звиклим до баранини. І він мав ідіотський вигляд, принаймні йому так здавалося. Хоч яким би гарним і не був його костюм, він відгонив дешевизною та містив незгладиме тавро селюцтва й несмаку. І це однозначно була не його компанія – всі ці пихаті, вбрані у твідові костюми багаті власники пасовиськ і худоби, бундючні матрони, гострі на язик та норовисті молоді жінки, тобто вершки тієї верстви, яку газета «Бюлетень» іронічно називала «скотократією». Бо ці люди із шкіри пнулися, аби тільки забути про ті дні минулого сторіччя, коли вони осіли на землі й привласнили собі величезні її ділянки, які потім, із встановленням федерації та автономного урядування, офіційно прибрали землю до рук за мовчазної згоди державних органів. Вони стали одним із тих суспільних прошарків, яким найбільше заздрили, вони започаткували власну політичну партію, посилали своїх дітей до елітарних сіднейських шкіл, водили компанію з принцом Уельським, який часто приїздив до Австралії з перевірками. А він, простолюдин Педді Клірі, був роботягою і не мав нічого спільного з цими колоніальними аристократами, які надто вже нагадували йому родичів дружини, щоб він міг почуватися комфортно в цій компанії.
Тому, коли Педді повернувся до будинку священика й застав у вітальні Френка, Меґґі та отця Ральфа, що сиділи з виглядом людей, які безтурботно провели чудовий день, він відчув роздратування. Йому страшенно бракувало ненав’язливої підтримки Фіони, а до сестри він і досі відчував таку ж саму неприязнь, як і в ранньому дитинстві в Ірландії. Раптом він помітив пластир під оком у Френка та його набрякле обличчя – то був привід для сварки, посланий самими небесами.
– І як же ти збираєшся з’явитися перед матір’ю в такому вигляді?! – заволав він. – Ще й дня не проминуло без мого нагляду, а ти знову за своє – кидаєшся битися до кожного, хто косо на тебе
