не чіпати її своїми огидними руками?!
– Ні, ні, ні! – верескнула Меґґі. Немов пазури, отець Ральф боляче встромив пальці їй у плечі й міцно притиснув до себе. Сльози хлинули по її щоках, і вона несамовито запручалася, але марно. – Ні, татку, ні, Френку, благаю тебе, не треба! – заверещала вона.
Єдиним, хто чув її, був отець Ральф. Френк та Педді витріщилися один на одного, перший із ненавистю, другий – зі страхом. Нарешті вони відверто визнавали ці почуття. Греблю їхньої обопільної любові до Фіони прорвало, і на поверхню вийшла жорстока конкуренція, яка точилася за неї.
– Я її чоловік. І Господь своєю милістю дарував нам дітей, – сказав Педді спокійнішим тоном, відчайдушно намагаючись опанувати себе.
– Ні, ти не кращий за старого обісраного пса, який ганяється за кожною сучкою, щоб встромити в неї свого прутня!
– А ти не кращий за того старого обісраного пса, який доклався до твоєї появи на світ, ким би цей негідник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! – скрикнув Педді – і враз замовк. – О Господи милосердний! – Раптом лють покинула його, наче порив вітру, що налетів на якусь мить, він здувся, скоцюрбився і вхопився руками за рота, немов хотів вирвати собі язика, який вимовив те, чого не можна було вимовляти. – Я не хотів цього казати, не хотів, не хотів!
В мить, коли ці слова злетіли з вуст Педді, отець Ральф відпустив Меґґі й схопив Френка. Одну його руку він заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка – надійно паралізувала. Френк запручався, намагаючись вивільнитися, але потім обм’як, його спротив ослаб, і він похитав головою – мовляв, здаюся. Меґґі упала додолу навколішки і розплакалася, в безпорадній агонії кидаючи благальні погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозуміла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.
– Та ні, саме це ти й хотів сказати, – каркнув Френк. – Я завжди це приховано відчував! Завжди! – Він спробував повернути голову до священика. – Відпустіть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай мені, Боже, щоб я цього не зробив.
– Хочеш, щоб Бог допоміг тобі?! Та Бог спопелив ваші душі, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! – загримів священик; він тепер не на жарт розгнівався. – Ви розумієте, що мені довелося залишити її тут, а їй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки відводитиму дівчинку геть, ви тут повбиваєте один одного?! Треба було мені так і зробити, жалюгідні егоїстичні кретини!
– Все нормально, я йду, – мовив Френк дивним, наче порожнім, голосом. – Приєднаюся до трупи Джиммі Шармена й більше не повернуся.
– Тобі доведеться повернутися! – прошепотів Педді. – Що я матері твоїй скажу? Для неї ти значиш більше, аніж всі ми, разом узяті. Вона ніколи мені цього не пробачить!
– Передай їй, що я подався до Джиммі Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.
– Френку, те, що я сказав, – неправда.
