на дамі, яка була набагато вищою за вас.
– Саме так. Спочатку я при ній навіть дихнути боявся. Знаєте, отче, вона в ті дні була така гарна, така гарна, і така… ну… непристосована, відсторонена – якщо ви розумієте, про що я. Така відсторонена, що наче все те відбувалося не з нею.
– А вона й досі гарна, Педді, – лагідно зауважив отець Ральф. – Я по Меґґі бачу, якою вона була до того, як почала старіти.
– Їй випало нелегке життя, отче, але… не знаю, що ще я міг для неї зробити. Принаймні зі мною вона була в безпеці, ніхто її не ображав. Лише через два роки я набрався сміливості, щоб… щоб стати для неї справжнім чоловіком. Мені довелося вчити її куховарити, мити підлогу, прати і прасувати білизну. Бо вона навіть не знала, як це робиться.
І за все наше подружнє життя, отче, вона жодного разу ані поскаржилася, ані розсміялася, ані розплакалася. Лише в найінтимніші години нашого життя виказує вона якісь відчуття, але при цьому ані слова не вимовить. Сподіваюсь, що колись скаже, а втім – не хочу, бо маю підозру, що тоді вона назве його ім’я. Ні, я не хочу сказати, що вона не любить мене та наших дітей. Сам я дуже її кохаю, та все ж мені здається, що вона втратила здатність когось кохати. Окрім Френка. Я завжди знав, що вона любить Френка більше за всіх нас, разом узятих. Напевне, Фіона дуже кохала його батька. Але я про нього не знаю нічого: хто він був, чим займався і чому вона не змогла вийти за нього заміж.
Отець Ральф поглянув на свої руки і заблимав очима.
– Ох, Педді, часто життя буває справжнім пеклом! Дякувати Богу, мені забракло мужності і я доторкнувся до нього лише скраєчку.
Педді підвівся, злегка похитуючись.
– Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, і тепер Фіона мені ніколи цього не пробачить.
– Ви можете їй цього не казати, Педді. Навіть мусите не казати. Ніколи. Скажіть їй, що Френк гайнув собі геть із боксерами – і все. Фіона знає, який Френк непосидючий і невгамовний, і повірить вам.
– Але ж я не зможу цього зробити! – охнув із переляку Педді.
– Доведеться. На її долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на її голову ще одне, – заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що відчувала до Френка, тепер віддасть нарешті тобі та тій маленькій дівчинці, яка спить нагорі?»
– Ви й справді так гадаєте, отче?
– Безперечно. Те, що сталося сьогодні ввечері, не мусить мати продовження.
– А як же бути з Меґґі? Вона ж все те чула.
– За Меґґі не переймайтеся. Я про неї потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозуміла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати її, що коли вона розповість матері про цю сварку, то це лише додасть їй болю. До того ж мені здається, що дівчинка й не розповість матері багато – якщо вже на те пішло. – Він підвівся. – Йдіть спати, Педді. Пам’ятайте, що завтра ви маєте бути в нормі й потурати
