кобилу; а священик невимушено й легко ніс на руках малюків, хоча від будинку біля яру до великого особняка була майже миля. У кухні він вручив двійнят місіс Сміт, яка із захватом зустріла малюків, а сам разом із Меґґі пішов до головного будинку.
Мері Карсон сиділа у своєму кріслі з підголівником. Днями вона з нього майже не вставала: не було потреби, бо за всім вправно наглядав Педді. Коли ввійшов отець Ральф, тримаючи за руку Меґґі, дівчинка аж зіщулилася під недоброзичливим поглядом хазяйки. Отець Ральф, відчувши, як пришвидшився пульс Меґґі, співчутливо-підбадьорливо стиснув їй руку. Дівчинка зробила незграбний реверанс тітці й ледь чутно привіталася.
– Сходи-но на кухню, дівчинко, і попий там чаю з місіс Сміт, – кинула їй Мері Карсон.
– Чому ви не любите Меґґі? – спитав отець Ральф, важко опускаючись у крісло, до якого вже встиг звикнути, наче до власного.
– Тому що її любите ви, – пояснила вона.
– Та годі вам! – Вперше Мері Карсон поставила його у скрутне становище. – Це ж нещасна нікому не потрібна дитина.
– Ви бачите в ній аж ніяк не всіма покинуту дитину, і ви добре це знаєте.
Священику знадобився час, щоб оговтатися і трохи розслабитися. Нарешті його красиві очі обміряли її сардонічним поглядом.
– Ви, мабуть, гадаєте, що я спокушаю малих дітей? Я все ж таки священик!
– У першу чергу, Ральфе де Брікассар, ви мужчина! А завдяки своєму священицькому статусу ви почуваєтеся в безпеці, от і все.
Чимало спантеличений, він розсміявся. Чомусь сьогодні йому погано вдавалося пікіруватися з нею. Наче вона, як той павук, знайшла щербину в його панцирі, увібралася всередину разом із своєю павучою отрутою. А у ньому відбувалися зміни, мабуть, він дорослішав і поступово примирявся з неминучістю свого перебування в безвісти Джилленбоуна. Вогонь у його душі поступово згасав; а може, він палав тепер заради чогось іншого?
– Я не мужчина, – заперечив він. – Я священик… Може, це через спеку, може – через пилюку та мух… Але я не чоловік, Мері, я священик.
– Ой, Ральфе, як ви змінилися! – глузливо вигукнула вона. – Невже переді мною кардинал де Брікассар?
– Це неможливо, – сказав він, і в його очах промайнув сум. – Здається, це мене більше не цікавить.
Вона засміялася, розгойдуючись туди-сюди у своєму кріслі й не зводячи очей зі співрозмовника.
– Та невже, Ральфе? Не може бути! Гаразд, я дам вам іще трохи поваритися у власному соку, але не майте сумніву: ваш Судний день наближається. Не тепер, не через два-три роки, але він неодмінно прийде. Я буду як диявол, що скаже вам: «Менше слів, більше справ!» Але будьте певні – я змушу вас корчитися від болю і терзатися душевними муками. Ви – найцікавіший і найдивовижніший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Ви кидаєте свою красу нам в обличчя, зневажаючи наше глупство. Але колись я пришпилю вас до стінки, спіймавши
