на його голові та бороді морозні пасма сивини.
– Ні, Меґґі, Галу не стало краще в тому сенсі, що ти думаєш, але він упокоївся. Пішов до Бога, і тепер йому не боляче.
– Татко хоче сказати, що Гал помер, – мовила Фіона байдуже.
– Ой, татку, ні! Він не може померти!
Але маленьке створіннячко, що лежало в кубельці з подушок, і справді було мертвим. Меґґі збагнула це, тільки-но глянула на нього, хоча раніше ніколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона підвелася й вийшла до хлопців, які сиділи у тривожному очікуванні біля плити в кухні; місіс Сміт, вмостившись неподалік на жорсткому стільці, приглядала за крихітними двійнятами: їхнє ліжко перенесли до кухні, щоб їм було тепліше.
– Він щойно помер, – мовила Меґґі.
Стюарт підняв очі, виринувши з глибокої задумливості.
– Так краще, – сказав він. – Тепер він спочине в мирі. – Коли до кухні увійшла Фіона, він підвівся, підійшов до неї і, не торкаючись її, сказав:
– Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобі вогонь у спальні. Іди собі й лягай.
Фіона обернулася і, не кажучи ні слова, пішла за Стюартом. Боб підвівся й вийшов на веранду. Решта хлопців трохи посиділи, неспокійно вовтузячись, а потім приєдналися до Боба. Педді взагалі не з’явився. Місіс Сміт мовчки викотила дитячий візок із кутка на веранду, обережно поклала до нього сонних Джимса та Петсі й повернула до Меґґі своє заплакане обличчя.
– Меґґі, я повертаюся до великого будинку і забираю з собою Джимса й Петсі. Вранці повернуся, але буде краще, якщо малі на деякий час залишаться з Мінні та Кет. Скажи про це матері.
Меґґі сіла на стілець і склала на колінах руки. Вона так любила його – а він помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала і любила, як мати. Місце в її душі, яке він займав, ще не спорожніло, вона й досі відчувала теплоту його тільця біля своїх грудей. Було жахливо усвідомлювати, що вона вже ніколи не відчує його вагу на своїх руках, вона так звикла до нього за довгі чотири роки. Ні, нема чого плакати. Сльози – то для Аґнеси, для болючих порізів у її тоненькій оболонці самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар їй доведеться нести до скону – і жити всупереч йому.
Жага життя в одних людях дуже сильна, в інших – слабша. У Меґґі ж вона була міцною та досконалою, як сталевий трос.
В такому стані й застав її отець Ральф, коли приїхав разом із лікарем. Меґґі мовчки показала на коридор, але навіть не поворухнулася, щоб піти за ними слідком. І минуло багато часу, перш ніж священик зробив те, що хотів зробити увесь час, відтоді як йому додому зателефонувала Мері Карсон – підійти до Меґґі, побути з нею, зігріти бідолашну, всіма забуту дівчинку своїм внутрішнім теплом. Він знав, що навряд чи хтось повною мірою розумів, як багато значив для неї Гал.
Але то сталося не відразу. Спочатку треба було провести соборування – на той випадок,
