у агенції новин міста Джилленбоун додаткові примірники і, й оком не змигнувши, записував їх на рахунок Мері Карсон як подарунки, зроблені нею Товариству книголюбів при монастирі Святого Хреста.
То були дні, коли окремим щасливцям зрідка випадало натрапити в книзі на цнотливий поцілунок, коли почуття читачів не збурювалися еротичними пасажами, тому демаркаційна лінія між книжками для дорослих і дітей була досить умовною. І читачеві віку Педді було не соромно зачитуватися книжками, які обожнювали і його діти. Серед цих книжок були «Крихітка Дот і кенгуру», цикл романів «Біллабонґ» про Джима, Нору та Воллі та безсмертне творіння місіс Енні Ганн «Ми з глушини». Вночі на кухні Клірі по черзі читали уголос вірші «Банджо» Патерсона та Кларенса Джеймса Денніса, із завмиранням серця слідкували за пригодами «Чоловіка зі Сніжної ріки», сміялися над «Сентиментальним хлопцем» та його Дорін, або крадькома витирали мимовільні сльози, пролиті над «Смішливою Мері» Джона О’Гари.
Я листа йому писав, навмання той лист послав,
бо не знав я
Достеменно, де і як його знайти;
Написав-то, як зумів, в Лáклен, де його зустрів
Багатенько років тому; там він стригалем робив;
Тож в адресі я вказав (бо другої і не знав):
«Кленсі, що з ріки Розлив».
Ось приходить відповідь чудернацьким почерком,
(Наче пальцем писана, вмоченим в смолу),
Пр´ислана вона була стригалем-напарником,
Я цю відповідь дослівно наведу:
«Нещодавно Кленсі до Квінсленду подався,
Бо туди худобу перегнати має,
Де ж він тепер їде і куди подівся,
Знати ми не можемо, та й ніхто не знає».
Враз малюю я у своїй
Збудженій фантазії
Образ мого приятеля верхи на коні,
Там, де шлях курний проліг
Скотарів із Заходу,
Він жене собі худобу берегом ріки.
Ось і вечір, вівці біля броду
З Куперкріка п’ють холодну воду…
Вівця за вівцею поволі чвалає,
А мій Кленсі їде ззаду
Та й пісню співає,
Тому і співає, що утіхи має,
Про які панок із міста й знати не знає.
Вітерець шепоче, тихо річка лине.
На привалі вірні друзі на нього чекають,
Бачить він перед собою сонячні долини,
А вночі величні зорі Кленсі привітають.
«Кленсі з Розливу» любили всі, а улюбленим поетом був «Банджо». Може, то й були нашвидкуруч зліплені й не надто талановиті вірші, але вони й не призначалися для витончених рафінованих знавців, а простим людям, написані простими людьми, і серед тогочасних австралійців було значно більше тих, хто міг процитувати напам’ять саме ці вірші, а не вірші Теннісона та Вордсворта зі стандартної шкільної програми, бо ці поети, творячи власний, якісніший різновид нашвидкуруч зліпленої халтури, надихалися Англією, а не Австралією.
