її натури та спадковості.
Але отець Ральф, часто буваючи на Дрогеді, помітив цю зміну в Меґґі, цей перехід від гарненької жіночності до придушення всіх проявів життєвої сили та бадьорості. Його стурбованість швидко переросла в тривогу, а тривога – у страх. Перед його очима відбувалося фізичне й духовне всихання; Меґґі віддалялася від родини, і йому страшенно боляче було бачити, як дівчинка перетворювалася на ще одну Фіону. Великі очі на маленькому схудлому личку стали ще більшими; здавалося, вони зі смертним страхом вдивлялися в якусь жахливу перспективу, а молочно-матова шкіра, яка ніколи не знала ані засмаги, ані ластовиння, ставала дедалі прозорішою. І отець Ральф подумав, що, коли це триватиме далі, одного дня вона зникне, поглинута власними очима, немов змія, що ковтає власний хвіст, і полине всесвітом як майже непомітний стовпчик сіро-скляного світла, видимий тільки краєм людського зору, туди, де ховаються привиди й білими стінами повзає всяка нечисть.
Що ж, треба дізнаватися, у чім річ, навіть якщо правду доведеться витягувати силоміць. Останнім часом Мері Карсон стала вкрай капризною та нетерпимою: ревнувала його до кожної хвилини, проведеної в будинку старшого скотаря; і тільки безгранична терплячість розумного й хитрого чоловіка дозволяла йому стримувати і приховувати свій бунт проти її власницьких інстинктів. Навіть химерна одержимість Меґґі не завжди затьмарювала притаманну йому практичність, і отець Ральф із приємністю спостерігав, як його чарівливий шарм справляє враження навіть на таку злостиву й уперту істоту, як Мері Карсон. І поки ця приспана турбота про одну-єдину людину била копитом і гризла вудила в його свідомості, священик помітив у своїй душі ще одне почуття, яке існувало пліч-о-пліч із першим: холодна й жорстока рішучість перехитрити й надурити цю марнославну владну жінку. О, йому завжди це подобалося! Стара павучиха ніколи не візьме над ним гору!
Нарешті йому вдалося вислизнути з-під невсипної уваги Мері Карсон і застукати Меґґі на маленькому цвинтарі в тіні блідого і якогось зовсім не войовничого ангела-месника. Вона витріщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, і отцю Ральфу подумалося, що її обличчя паралізував страх, як витончений контраст між почуттям і нечутливістю. Але що ж робить тут він, бігаючи за дівчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього діло, бо то її мати і батько мають перейматися, що сталося з їхньою донькою! Але не бачили вони нічого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж він – священик і тому має втішати самотніх або тих, хто впав у відчай. Він не міг спокійно дивитися, як вона страждає, і аж зіщулювався від усвідомлення того, наскільки прив’язався до цієї дівчинки за час знайомства. З Меґґі він пов’язував чимало подій та спогадів – і йому було страшно. Любов до неї та інстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якій духовній іпостасі, вступили в конфлікт із страхом: він боявся стати потрібним для якоїсь людини, боявся,
