виявився досить крутим, бо палі, на яких стояв будинок, були п’ятнадцять футів заввишки. – Це на той випадок, коли річка вийде з берегів, – пояснив священик. – Будинок стоїть на березі ріки, і я чув, що за одну ніч вода в ній може піднятися на шістдесят футів.
У будинку справді була ванна кімната: в кінці тильної веранди за перегородкою був альков зі старою бляшаною ванною та щербатим нагрівачем води. Але, як з огидою виявили жінки, тутешній туалет був нічим іншим, як звичайною ямою за двісті ярдів від будинку, і ця яма смерділа. Після Нової Зеландії це здавалося дикунством.
– Той, хто тут мешкав, не надто переймався чистотою, – зауважила Фіона, провівши пальцем по пилюці на панелі.
Отець Ральф розсміявся.
– Якщо ви зібралися з цим воювати, то ваша битва буде безнадійно програна, – попередив він. – Це австралійська глушина, вона має три речі, які ви не в змозі будете здолати: спека, пилюка та мухи. Хай що ви робитимете, вони завжди будуть із вами.
Фіона поглянула на священика.
– Ви надзвичайно добрі до нас, отче.
– А чому б ні? Ви – єдині родичі моєї доброї приятельки Мері Карсон.
Фіона, анітрохи не вражена, стенула плечима.
– Я не звикла до дружніх стосунків зі священиком. У Новій Зеландії священики – люди досить непривітні й замкнені.
– Ви ж не католичка?
– Ні. Католик у нас Педді. Ясна річ, діти теж виховані католиками, кожен із них – якщо вас непокоїть саме це.
– Та я й не думаю непокоїтися. А особисто вас це обурює?
– Та мені якось байдуже.
– І ви не схотіли навертатися в католицтво?
– Я не лицемірка, отче де Брікассар. Колись я втратила віру у свою Церкву і тепер не маю бажання переходити до іншого, але такого самого безглуздого віровчення.
– Зрозуміло. – Він поглянув на Меґґі, яка стояла на передній веранді, вдивляючись у дорогу, що вела до садиби Дрогеда. – Ваша донька така гарненька. Знаєте, я маю слабкість до золотаво-каштанового волосся. Будь-який художник, забачивши її волосся, вже давно побіг би за своїми пензлями. Саме такого кольору я ще ніколи не бачив. Вона – ваша єдина донька?
– Так. Як у моїй родині, так і в родині Педді народжувалися переважно хлопці. Поява дівчини – рідкість.
– От бідолаха, – ледь чутно зітхнув отець Ральф.
Коли з Сіднея прибули ящики з їхніми речами, будинок набув більш звичного вигляду – з книгами, порцеляною, прикрасами та вітальнею, заставленою меблями Фіони; все поволі облаштовувалося. Більшість часу Педді та хлопці старші за Стю проводили поза будинком із двома сільгоспробітниками, яких Мері спеціально тимчасово залишила для того, щоб вони навчили Клірі численним розбіжностям між вівчарством у Новому Південному Уельсі та вівчарством у Новій Зеландії. Фіона ж, Меґґі та Стю вивчали розбіжності між веденням хатнього господарства в Новій Зеландії та життям у будинку старшого скотаря садиби Дрогеда. Поміж ними виникло
