їх там попри різкий вітер та безперервні бризки й водяний пил, а сам спускався вниз до жінок та малого Гала лише тоді, коли якась добра душа погоджувалася наглянути за чотирма нещасними хлопцями, які час від часу тужилися і блювали. Хоч як йому хотілося побувати на свіжому повітрі, Френк зголосився залишитися в каюті, щоб охороняти жіночу частину родини. Каюта ж була маленька, задушлива і смерділа оливою; вона розташовувалася під ватерлінією в носовій частині, а тут хитавиця судна була найсильнішою.
Кілька годин по тому, як корабель вийшов з гавані Веллінґтона, у Френка та Меґґі з’явилося тверде переконання, що їхня мати неодмінно помре; лікар, якого вкрай стурбований стюард викликав із кают першого класу, поглянув на Фіону і песимістично похитав головою.
– Добре хоч подорож триватиме недовго, – мовив він і наказав своїй медсестрі знайти малюкові молока.
В інтервалах між нападами нудоти Френк та Меґґі примудрялися годувати Гала з пляшечки, але малому ця процедура була не до вподоби. Фіона припинила тужитися до блювоти і впала в стан, схожий на кому, з якого вони ніяк не могли її вивести. Стюард допоміг Френку підняти матір на верхнє ліжко, де повітря було менш затхлим. Прикриваючи рота рушником, щоб стримати водянисту жовч, яка й досі підступала йому до горла, Френк вмостився скраєчку ліжка поруч із матір’ю і час від часу обережно прибирав їй із лоба пасмо скуйовдженого золотавого волосся. Він годинами не полишав свого поста, хоча йому самому було зле; кожного разу, коли до каюти заходив Педді, Френк сидів біля матері, а скоцюрблена Меґґі лежала разом із Галом на нижній койці, притиснувши до рота рушник.
Коли до Сіднея залишалося три години ходу, океан вгамувався і його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекої Антарктики підступно підкрався туман і огорнув старий корабель. Меґґі, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхітливе гупання хвиль припинилося, судно ревіло від завданого болю. Воно потроху прокрадалося крізь липкий сірий туман, немов наполохана істота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревіння – самотній і невимовно сумний звук. Раптом все повітря довкола них наповнилося скорботними гудками – то їхній корабель прослизнув химерно задимленою водою до гавані. На все життя запам’ятала Меґґі звук туманних сирен – із них почалося її знайомство з Австралією.
Педді зніс Фіону з «Вахіне» на руках, за ним зійшов Френк із малюком, потім Меґґі з валізою, а далі подибали хлопці, ступаючи важко й невпевнено, бо кожен із них ніс той чи інший вантаж. Вони прибули до Пірмонта (ця назва їм нічого не говорила) туманним зимовим ранком наприкінці серпня 1921 року. За залізним ангаром пристані витягнулася довжелезна низка таксомоторів; Меґґі витріщилася на них, роззявивши рота, бо їй іще ніколи не доводилося бачити стільки автомобілів одночасно в одному місці. Педді якось примудрився запхати їх усіх в одне таксі, водій якого зголосився відвезти їх до Народного палацу.
– Саме те, що тобі потрібно, друже, – сказав він Педді. – Бо то є готель для робочого люду, де хазяйнує Армія спасіння.
Вулиці повнилися автомобілями,
