похилі пагорби, але, окрім них, ніщо більше не нагадувало про домівку. Усе було брунатне й сіре – навіть дерева! Немилосердне сонце встигло пофарбувати озиму пшеницю в золотаво-сріблясті кольори, миля за милею її стебла колихалися й гнулися під вітром, лише подекуди перемежовані посадками тонких покручених дерев із блакитним листям та запиленими купами охлялих сірих чагарників. Фіона стоїчно оглядала цей краєвид, не міняючи виразу свого обличчя, а в очах бідолашної Меґґі бриніли сльози. Все таке жахливе й широченне – ні тобі паркану, ні хоча б невеличкої смужки зелені.
Коли сонце наблизилося до зеніту, почалась немилосердна спека, наче й не було тієї холоднючої ночі; а поїзд торохтів собі й торохтів, зрідка зупиняючись у якомусь маленькому містечку, де було повно велосипедів і запряжених кіньми возиків; здавалося, автомобілі тут були в дефіциті. Педді розчинив обидва вікна, хоча з паровозних труб всередину купе залітала сажа й осідала всюди. Стало так спекотно, що мандрівники аж роти пороззявляли, важко дихаючи; їхня новозеландська зимова одіж прилипала до шкіри, спричиняючи сверблячку. Здавалося неймовірним, що взимку десь може стояти така спека. Хіба що у пеклі.
Джилленбоун з’явився на заході сонця – невеличке химерне скупчення халуп із дерева та гофрованого заліза обабіч широкої запиленої вулиці, нудної та без дерев. Згасальне сонце накинуло на світ своє золотаве покривало, тимчасово надавши містечку позолоченої шляхетності, яка швидко блякнула, поки Клірі стояли на платформі й роздивлялися. Це було ще одне типове поселення на межі провінційної глушини, останній аванпост дощового поясу, що невпинно звужувався; а віддалік на заході вже протяглися дві тисячі миль австралійського Потойбіччя – пустинних земель, де ніколи не бувало дощів.
На станційному подвір’ї стояв блискучий чорний автомобіль, а до них, ступаючи через пилюку кілька дюймів завглибшки, неквапливо-байдуже наближався священик. У довгій сутані він видавався постаттю з минулого, здавалося, він не йшов по землі, як прості люди, а плив над нею, як у казці; довкола нього піднімалися клуби пилюки, червоної в останніх променях призахідного сонця.
– Привіт, я отець де Брікассар, – привітався він, подаючи Педді руку. – Ви, напевне, брат Мері, бо схожі на неї, як дві краплини води. – Повернувшись до Фіони, він підняв до вуст її охлялу руку і приємно здивований всміхнувся: ніхто не вмів так швидко помічати вихованих та освічених дам, як отець Ральф.
– А ви гарна! – зауважив він так, наче це була найприродніша ремарка у вустах священика; потім перевів погляд на хлопців, що стояли поруч купкою. Очі отця Ральфа на мить отетеріло затрималися на Френку з малим на руках, відмітили кожного хлопця окремо – по зросту, від найбільшого до найменшого. А за ними сама-одна стояла Меґґі, роззявивши рота й витріщившись на отця Ральфа так, немов бачила перед собою самого Господа Бога. Здавалося, не помічаючи, що краї його сутани запилюжилися, священик обминув хлопців і взяв її за плечі – його руки були сильні, добрі й лагідні.
