style="font-size:15px;"> Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа.
– Дивно, чому ви раніш про це не подумали, – зауважив він.
– Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю.
– А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? – швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах.
Мері Карсон стенула плечима.
– Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість – не те, що колись має прийти. Вона вже тут.
– Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі.
– Е, ні, вони тут не житимуть, – заперечила вона. – Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси.
– А чи не надто образливо ви ставитеся до свого єдиного брата, Мері? Навіть якщо зважити на різницю між його віком і вашим?
– Все дістанеться йому – нехай лишень заслужить цю спадщину, – грубо відказала вона.
Фіона Клірі народила ще одного хлопця за шість діб до дня, коли Меґґі мало виповнитися дев’ять років. Вона вважала, що їй іще й пощастило, бо в проміжку трапилося лише два викидні. А у свої дев’ять Меґґі була вже достатньо дорослою, щоб допомагати по-справжньому. Самій Фіоні було сорок – надто багато, щоб носити й народжувати дітей без виснажливого болю. Дитина на ім’я Гарольд народилася хворобливою; і на пам’яті всіх членів родини це було вперше, коли до їхнього будинку регулярно заходив лікар.
Звісно, біда не приходить одна, тож біди родини Клірі множилися. Всупереч сподіванням, повоєнний період позначився не злетом, а занепадом економіки села. Знайти роботу ставало дедалі важче.
Одного дня, коли Клірі закінчували чаювати, старий Анґус Мак-Віртер приніс їм телеграму, і Педді розірвав її тремтливими руками, бо зазвичай у телеграмах не було добрих новин. Хлопці скупчилися довкола батька, всі, окрім Френка, який взяв чашку з чаєм і вийшов надвір. Фі провела його поглядом, а потім повернула голову до Педді, почувши, як той застогнав.
– Що там? – спитала вона.
Педді витріщався на шматок паперу так, немов то було повідомлення про смерть.
– Ми не потрібні Арчибальду.
Боб роздратовано гепнув кулаком по столу – йому так хотілося попрацювати зі своїм батьком помічником стригаля, і господарство Арчибальда мало стати його першим робочим місцем.
– Чому ж він так негідно з нами повівся, батьку? Ми ж мали стати до роботи вже завтра!
– Він
