а мені сказали, що в такому разі буде набагато більше мороки, аніж тепер, коли нам треба лишень трохи поквапитися, щоби встигнути на вечірній експрес.
– Я ж сказала, що витримаю, Педді, – повторила Фіона. – Зі мною ж Френк та Меґґі, і все буде гаразд. – І вона благально уставилася поглядом на Френка – мовчи, мовляв.
– Тоді я надішлю Мері телеграму, щоб вона зустрічала нас завтра ввечері.
Центральний вокзал виявився найбільшою спорудою, у якій коли-небудь бувала родина Клірі. Широкий скляний циліндр, здавалося, і відбивав, і поглинав шум і гам, який здіймали тисячі людей, що чекали всередині побіля своїх потертих і перев’язаних мотузками валіз і безперервно позирали на гігантське табло, в яке працівники вносили зміни вручну, орудуючи довгими палицями. У дедалі густішій вечірній темряві вони втрапили у натовп, але намагалися тримати в полі зору сталеві ворота зі спірального дроту, що вели на п’яту платформу. Вони були зачинені, але на них висіла велика вивіска зі зробленим рукою написом «Джилленбоунський поштовий». На першій та другій платформах метушня провіщала скоре відправлення брісбенського та мельбурнського нічних експресів, до яких через шлагбаум линули натовпи пасажирів. Невдовзі настала і їхня черга – ворота під натиском натовпу розчахнулися, і люди поквапилися до потяга.
Педді знайшов для них порожнє купе другого класу, старших хлопців посадовив біля вікна, а Фіону, Меґґі та малого – біля ковзних дверей, що вели до довгого коридору, який сполучав купе між собою. Час від часу в купе зазирали люди з виразом надії на обличчі, яку змінював переляк від такої кількості малих дітей. Буває, що чисельність родини інколи стає їй у пригоді.
Ніч була досить холодною, довелося розгортати картаті шотландські ковдри, прив’язані з зовнішнього боку до кожної валізи. Вагон не опалювався, однак вздовж підлоги лежали сталеві ящики з гарячим попелом, що випромінювали тепло; втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.
– А нам далеко їхати, татку? – поцікавилася Меґґі, коли потяг рушив, погойдуючись та постукуючи колесами на безкінечних стиках рейок.
– Набагато далі, аніж здавалося на нашому атласі, Меґґі. Аж шістсот десять миль. Ми будемо там завтра підвечір.
Хлопці аж охнули від несподіванки, але відразу ж забули цю неприємну новину, як забачили буяння казкових електричних вогнів; усі скупчилися біля вікна й витріщалися в нього, поки потяг пролітав перші милі, а будинки танули вдалині. Швидкість зросла, вогні порідшали, а потім взагалі зникли, і їх замінили струмені іскор, які проносив повз вікно шалений вітер. Коли Педді вивів хлопців із купе, щоб Фіона змогла погодувати малого, Меґґі заздрісно подивилася їм услід. Їй, мабуть, не судилося бути серед хлопців, бо малюк порушив плин її життя і прикував до господарства міцно, як і матір. «Та я й не нарікаю», – терпляче запевняла вона себе. Гарольд – такий милий маленький парубійко,
