Глава сім’ї такий схожий на Мері, але зігнутий роками тяжкої праці; скоріш за все, має не таку злостиву вдачу, як його сестра. Його зморена вродлива дружина, яка немов щойно вийшла з карети, запряженої добірними білими кіньми; чорнявий та похмурий Френк із чорними очима, так-так – саме з чорними очима; потім – сини, більшість із них схожі на батька, але наймолодший, Стюарт, дуже схожий на матір, коли він виросте, то стане красенем. Що вийде з немовляти – сказати важко; і нарешті – Меґґі. Наймиліша та найгарніша дівчинка, яку йому доводилося бачити, з волоссям, яке важко описати: ні руде, ні золотисте, а бездоганний сплав обох кольорів. Вона дивилася на нього такими безневинно-чистими сріблясто-сірими очима, схожими на розталі діаманти… Стенувши плечима, священик викинув недопалок у вогонь і підвівся. «Щось із роками я стаю старим фантазером, – подумав він. – Розталі діаманти! Ото сказонув! То, скоріше, в тебе зір псується від кон’юнктивіту».
Вранці отець Ральф повіз своїх нічних гостей до Дрогеди, чимало втішаючись їхніми зауваженнями з приводу місцевого ландшафту, бо сам він давно до нього звик. Останній пагорб лежав за двісті миль на сході, а тут край чорноземних долин, пояснив він їм. Широченні, злегка порослі деревами та кущами вигони, пласкі, як дошка. День видався такий самий спекотний, як і вчорашній, але подорожувати в «даймлері» було ще комфортніше, аніж у поїзді. Виїхали вони рано, натщесерце; свою церковну одіж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валізу.
– Які ж ці вівці брудні! – розчаровано зауважила Меґґі, дивлячись на сотні іржаво-червоних оберемків, що увіткнулися допитливими носами у траву.
– Ага, тепер і я розумію, що мені слід було вибрати Нову Зеландію, а не Австралію, – сказав священик. – Мабуть, вона зелена, як Ірландія, і вівці там, напевне, чистого кремового кольору.
– Так, Нова Зеландія багато в чому нагадує Ірландію, і трава в ній така ж сама зелена. Але вона – дикіша, набагато менш приручена, – відповів Педді. Отець Ральф йому сподобався.
Раптом зграйка страусів ему скочила на ноги і, витягнувши уперед шиї, кинулася навтьоки зі швидкістю вітру; вони так швидко перебирали своїми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Діти ойкнули і розсміялися, із захопленням споглядаючи гігантських птахів, котрі не літали, а бігали.
– Яке ж то задоволення – не виходити і не відчиняти оті злощасні ворота! – зауважив отець Ральф, коли за автомобілем зачинилися останні ворота і Боб, який виконував замість священика обов’язки воротаря, увібрався назад до салону.
Після потрясінь, яких завдала їм Австралія з такою запаморочливою швидкістю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгіанському стилі, лозами гліциній, що бубнявіли бруньками, та незліченними трояндовими кущами здалася сімейству Клірі трохи схожою на колишню домівку.
– Невже ми тут житимемо? – писнула Меґґі приголомшено.
– Не зовсім, – швидко заперечив священик. – Будинок,
