ти мені не повіриш.
– Принаймні я буду намагатися тебе зрозуміти, – мовив Андрій і взяв у свої долоні руку Мирослави. Вона була прохолодною та здавалася такою слабкою.
– Сьогодні в метро я бачила… Ти не повіриш, я бачила… – у Мирослави ніяк не повертався язик сказати, кого вона бачила.
– Привид?
– Майже. Свою бабусю.
Андрій помітив нездоровий блиск ув очах жінки.
– Люба, ти ж знаєш, що вигадуєш нісенітниці, – якомога спокійніше заговорив він, погладжуючи руку дружини.
Зараз Мирослава була майже впевнена, що бачила саме свою бабусю, а не схожу на неї чужу стареньку.
– Я ж казала, що ти мені не повіриш, – Мирослава невдоволено звільнила руку. – Я розумію, що в це повірити важко, але ж я її бачила на власні очі!
– Ти бачила її так, як бачиш зараз мене?
– Ні, я бачила її здалеку.
– Ти добре розгледіла її обличчя?
– Я його зовсім не бачила, – зітхнула Мирослава.
– Тож, виходить, була інша жінка. Чи не так? Ти виснажилася на роботі, весь час думаєш про несплачений кредит, живеш у напрузі, чекаючи перевірок. Тобі треба зупинитися на якійсь час, попити заспокійливе та снодійне. Ти ж досі бачиш ті сни?
– Так.
– Хочеш, сходимо завтра до лікаря вдвох?
– Я не хочу знову потрапити до божевільні.
– Можна лікуватись амбулаторно. То як?
– Я подумаю. Ти маєш рацію. Бабуся померла, а в мене розхиталися нерви. Добраніч, любий. Дякую за все. А тепер залиш мене, я дуже стомилась і хочу спати.
Андрій запропонував разом повечеряти, але Мирослава відмовилася. У неї не було сили дійти до кухні. До того ж вона хотіла ще раз прокрутити в пам’яті все, що відбулося цього дня. Їй треба проаналізувати ще раз усі події та зробити висновки. Вже засинаючи, Мирослава згадала, що так і не потелефонувала Оксані.
6
Слова Андрія майже стовідсотково повторила Оксана, коли Мирослава розповіла про свою пригоду.
– Ось не хочеш прислухатися до моєї поради, – дорікнула Мирославі подруга. – Поїдьмо до твого села. Ти побачиш усе своїми очима та заспокоїшся. Бо так у тебе незабаром дах зірве.
– Ти ж знаєш, що я не можу, – зітхнула Мирослава. – Розумію, що ти маєш рацію, але я ще морально не готова до поїздки.
– Я буду з тобою поруч. Попрошу свого бой-френда відвезти нас туди на автівці. Тож у будь-яку хвилину ми зможемо повернутися назад, – вмовляла Оксана.
– Дякую тобі. Тільки-но я буду готова, одразу ж поїдемо, – погодилася Мирослава.
Кілька днів Мирослава нікуди не ходила, опріч крамниці. Зараз вона заспокоїлась і зробила висновок, що поводилася по-дурному. Звичайно ж, то була зовсім чужа жінка. Хіба не так одягаються тисячі сільських жінок поважного віку? Усі вони носять біленькі совдепівські хустинки у синю квіточку, сірі практичні кофтини та фартушки.
Мирославі
