Вона сіла в ту саму електричку, що й бабця у білій хустині. Більше нічого не пам’ятала.
Мирослава підвелася з ліжка, повільно підійшла до вікна. Здається, це був перший поверх, але на високому фундаменті. За вікном – невеличкий скверик, де під розлогими яблунями, які були схожі на гігантські парасолі, одиноко примостилися дві дерев’яні лавки. Все тіло здавалося заважким, у голові щось шуміло та гуло, ноги були ніби ватяні. А ще дуже хотілося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлі губи. Тягнучи важкі ноги, вона підійшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкнені. Мирослава затарабанила кулаком у двері, забувши про сусідку.
– Не грюкай, – сказала жінка під ковдрою. – Прив’яжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.
– Але ж я хочу пити!
– Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, – запропонувала жінка.
– Я не хочу пити з чужої чашки.
– То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.
– Але у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.
– То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.
Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.
– Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.
– Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.
Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?
Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.
Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.
– Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.
– Дякую, добре.
– Ти вечеряла?
– Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.
Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.
– Йди на роботу, бо спізнишся.
– У мене ще є час.
– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.
– То
