таблетки валер’янки. І все у неї буде добре. Треба зупинити свою бурхливу уяву. Бабуся померла. Вона ніколи не повернеться. Мирослава ніколи її не побачить. Оксана має рацію, коли говорить, що треба жити в реальному, а не в уявному світі. Все! Вона більше ніколи не буде ганятися за бабусею-привидом. Вона не побіжить за нею, якщо навіть та буде зовсім поруч. Мирослава на мить прикрила очі. Раптом її ніби хтось штовхнув ззаду в плече. Вона здригнулася від несподіванки й одразу ж глянула у вікно. Тролейбус проїжджав повз велику табличку «М». По спині Мирослави пробігли мурахи. До метро швиденько забігла старенька в білій хустинці…
7
Нав’язливі думки про те, що її бабуся жива, в’їлися в мозок Мирослави, як вугільна пилюка в тіло гірника. Вона цілими днями ганялася за бабусею-примарою. Здавалося, та грається з геть знеможеною жінкою. Іноді вона дозволяла підійти до себе зовсім близько, так що жінці залишалося зробити кілька кроків, щоб розвернути стару до себе обличчям. Але в останню мить кудись зникала: вона то губилася в натовпі, то похапцем, в останню мить заходила до транспорту, залишивши позад себе розгублену Мирославу. Жінка відчула в собі інстинкт хижака, який давно голодний і зараз вийшов на полювання. У нього нема іншого виходу, він повинен будь-якою ціною добути здобич – від цього залежить його подальше життя. Навіть ззовні Мирослава нагадувала звіра на полюванні: рухи стали квапливі, різкі, знервовані, в очах з’явився незвичайний блиск. Вона забула про крамницю, не пам’ятала, коли востаннє готувала вдома страви для чоловіка, коли телефонувала синові. Зараз вона мала перед собою мету, яку прагнула досягнути в будь-який спосіб. Мирослава майже не спала ночами. Якщо забувалася на мить у тривожному сні, то знову бачила перед собою живу бабусю. Вона прокидалася з несамовитим криком, а потім знову довго не могла заснути. За тиждень свого «полювання» вона геть схудла та змарніла.
Мирослава знову повернулася додому близько опівночі. Андрій зустрів її біля дверей, допоміг роздягнутися.
– Ходімо щось з’їси, – сказав він, проводжаючи жінку на кухню, бо та ледь трималася на ногах.
– Нічого не хочеться, – мовила вона, сідаючи до столу. – Хочу лише пити.
Андрій налив у тарілку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраєць хліба.
– Їж понад силу, бо зовсім з ніг звалишся.
– Так-так, мені зараз потрібно набратися сил, – Мирослава механічно піднесла ложку до рота, не помітивши, що та порожня.
– Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, – сказав Андрій, підносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.
– Слухаю тебе.
– Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пішла зі мною до лікаря, – чітко карбуючи кожне слово, промовив Андрій.
– До якого? Я ж не хвора.
– Ми підемо до психіатра.
– Я все зрозуміла, – в голосі Мирослави забриніла легка іронія, – ти хочеш мене спровадити до божевільні. Давай! Так найлегше спекатися жінки!
– Люба, чи я коли бажав тобі зла?
