та сімейна цінність – неперевершений солом’яний капелюх із довгастою вм’ятиною. Якби Джек так не цікавився життям Генрі, він би не знав, що різноманітністю та доречністю свого бездоганного гардероба він цілком завдячує Роуді Ґілбертсон Лайден, покійній дружині Генрі, яка ще колись давно укомплектувала йому велику гардеробну кімнату: Роуді підпасувала кожну одежину свого чоловіка відповідно до пори року, стилю і кольору. Поступово Генрі запам’ятав усю систему. Будучи сліпим від народження, не відрізняючи навіть відповідності чи невідповідності відтінків, він ніколи не помилявся.
Генрі витягує з кишені сорочки золоту запальничку і жовту пачку «Амерікен Спіріт», підпалює сигарету, видихає хмару диму, яка на фоні сонячного світла має молочний колір, і продовжує чітко йти вниз устеленою плитами доріжкою.
Рожеві, написані з нахилом вліво, великі літери: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІЕНН! ТАК!» – напис на рекламному щиті на убогому газоні говорить про те, що: 1) Трой проводить багато часу, слухаючи KDCU-AM, і 2) Меріенн також його любить. Ми раді за Троя, ми раді за Меріенн. Джеку подобається це любовне повідомлення, незважаючи на рожевий колір фарби, і він бажає закоханим щастя і удачі. Він розуміє, що на даному етапі його життя єдина людина, про яку він міг би сказати, що любить, – це був Генрі Лайден. Не в тому сенсі, у якому Трой любить Меріенн чи навпаки, але те, що він його любить, ще не було так явно зрозуміло, як у цей момент.
Генрі проходить викладену плитами доріжку й підходить до бордюру. Ще один крок – і він біля пікапа, його рука наближається до металевої ручки, він відчиняє двері, підводить ногу й сідає всередину, нахиляє голову, щоб правим вухом прислухатись до музики. Лінзи його авіаторських окулярів виблискують.
– Як тобі це вдається? – запитує Джек. – Цього разу тобі допомогла музика, але тобі не треба музики.
– Мені це вдається, бо я взагалі феноменальний, – каже Генрі. – Як висловився наш курець марихуани, інтерн Морріс Розен, на мою адресу. Морріс думає, що я Бог, але він дещо знає, він дізнався, що Джордж Ретбун і Вісконсинський Щур – це одна особа. Сподіваюся, він триматиме язик за зубами.
– Я теж, – каже Джек, – але я не дам тобі змінити тему. Як тобі вдається щоразу безпомилково відчиняти двері? Як тобі вдається знайти ручку, не намацуючи її?
Генрі зітхає:
– Ручка сама підказує мені, де вона. Чітко підказує. Усе, що мені залишається, – це слухати її.
– Ручка дверей видає звуки?
– Не такі, як твоє високотехнологічне радіо, не «голдберґ-варіації», ні. Щось більше схоже на вібрацію. Звук звуку. Звук усередині звука. Погодься, що Даніель Баренбойм – першокласний піаніст. Ти лише послухай, кожна нота – інше забарвлення. Здається, розцілував би кришку його «Стейнвея». Можна лише уявити, яка в нього сила в руках.
– Це Баренбойм?
– Ну, а хто ж? – Генрі повільно повертає голову до Джека.
На його обличчі з’являється усмішка,
