що, все, що я думаю? Дейл – мій племінник, якщо ти не забув. Ти міг би стати йому в пригоді, до того ж він вважає, що ти перед ним у боргу. Тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг би допомогти йому залишитись на роботі? Або хоча б, якщо ти любиш Френч Лендінґ і Норвей Веллі так, як ти кажеш, то ти міг би приділити їхнім жителям хоча б частинку свого часу й таланту.
– Генрі, а ти не думав про те, що я у відставці? – відповідає Джек крізь зуби. – Що розслідування вбивств – це останнє, я маю на увазі, остання річ на світі, чим мені хотілося б зараз займатися.
– Звичайно, що думав, – каже Генрі. – Але все ж таки сподіваюсь, ти мені вибачиш, Джеку, але в тебе чудові здібності, набагато більші, ніж у Дейла, і безперечно всіх тих інших хлопців, тож я не можу зрозуміти в чому, в біса, проблема.
– Немає жодної проблеми, – каже Джек. – Просто я цивільний.
– Ти першокласний. Можна далі слухати Баренбойма. – Генрі відшукує пальцями пульт і натискає на кнопку, щоб увімкнути радіо.
Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин у кабіні пікапа можна було почути лише «Ґолдберґ-варіації», які виконували на роялі «Стейнвей» на великому концерті в Teatro Colón у Буенос-Айресі. Джек захоплюється чудовою музикою і думає, яким же треба бути невігласом, щоб помилитись і подумати, що це був Ґлен Ґулд. Людина, що здатна припуститися такої помилки, точно не змогла б відчути внутрішню вібрацію дверної ручки фірми «Дженерал моторс».
Коли вони звертають праворуч із Шосе-93 до Норвей Веллі-роуд, Генрі каже:
– Не дуйся, мені не треба було називати тебе бовдуром. А також мені не треба було звинувачувати тебе у твоїх проблемах, бо насправді проблеми в мене.
– У тебе? – Джек здивовано дивиться на нього.
Багаторічний досвід одразу підказує, що Генрі хоче попросити неофіційної допомоги в слідства. Генрі вдивляється в лобове скло, нічого не виказуючи.
– Які в тебе можуть бути проблеми? У тебе порвалися шкарпетки? Чи, може, в тебе не складаються справи на одній із радіостанцій.
– З тим я б упорався. – Генрі робить паузу, пауза затягується в довгу мовчанку. – Я хотів сказати, що мені здається, я втрачаю розум. Здається, я божеволію.
– Та облиш. – Джек відпускає педаль газу і зменшує швидкість наполовину.
Хіба Генрі міг коли-небудь бути свідком феєрверку із пір’я? Звичайно, що ні; Генрі незрячий, а його власний феєрверк із пір’я таки був сном наяву.
Голос Генрі тремтить, як камертон. Він і досі вдивляється в лобове скло.
– Розкажи мені, що відбувається, – каже Джек. – Я починаю за тебе хвилюватись. – Генрі розтуляє рот саме настільки, щоб можна було простромити облатку, а тоді знову його затуляє.
Він здригається.
– Гм-м, – каже він. – Усе серйозніше, ніж я думав. – У його вражаючому, стриманому, ритмічному голосі, справжньому голосі Генрі Лайдена, відчувається вібрація вагань і безпорадності.
Джек трохи зменшує швидкість авто,
