Маршалл, якщо хтось запитає, сам поїхав від нас півгодини тому. Коли ми були… ум… – Еббі починає згадувати, і це йому вдається надто важко, оскільки в нього немає практики. Зазвичай Еббі Векслер ніколи нічого не пригадує, йому цікаво, лише те, що він бачить.
– Коли ми крізь вікно розглядали полиці магазину «Асортимент»? – несміливо питає Тіджей, оскільки боїться, що може отримати за це лютий індіанський опік від Еббі.
Якусь мить Еббі дивиться на нього тупо, а тоді починає посміхатись. Тіджей розслабляється. Ронні Мецгер і далі тільки збентежено спостерігає. Чи то з битою в руках, чи з роликами на ногах – Ронні на висоті, але в решті випадків, він цілковитий нуль.
– Саме так, – каже Еббі. – так. Ми дивились у вікно «Шмітта», коли повз нас проїхав пікап, з якого до біса гучно лунав чортовий панк. Тоді Тай сказав, що йому треба кудись відлучитися.
– Куди саме? – запитує Тіджей.
Еббі не дуже кмітливий, проте йому притаманна так звана легка підступність. Він інстинктивно знає, що найкраща історія – це коротка історія. Чим менше розповідаєш, тим менше шансів, що хтось тебе може збити з пантелику через невідповідність фактів.
– Він нам цього не сказав, – каже Еббі. – Лише сказав, що треба відлучитися.
– Він нікуди не збирався їхати, – каже Ронні. – Він просто залишився позаду, бо він… – Зробивши паузу, Ронні старанно вимовляє слово, і цього разу в нього добре виходить: – Недоумок.
– А ти випадково не задумувався, – каже Еббі. – А що, як… як його викрав той тип, бовдуре? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через те, що він не зміг нас наздогнати? Що його вбили, бо ми його залишили? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через нас?
– Ей, – каже Ронні – ти ж не думаєш, що Тая схопив Ликаб – Рибак?
– Я не знаю, і мені однаково, – каже Еббі. – Але я не проти, щоб він зник. Він починав мене дратувати.
– Ох. – Ронні вдається виявити байдужість і зацікавленість одночасно.
– Який же він бовдур, – бурмоче Еббі.
Якщо не вірите, то подумайте самі, як він, такий здоровань, дозволяє, щоб Еббі робив йому індіанські опіки. Колись, імовірно, настане той день, коли Ронні зрозуміє, що не зобов’язаний більше миритися з цим, і, можливо, тоді він зажене Еббі в землю, як кілочок для намету, але Еббі про це не думає. Ще гірше: він не вміє думати про майбутнє – лише про минуле.
– Ронні, – каже Еббі.
– Що?
– Де ми були, коли Тайлер поїхав?
– М-м… біля «Асортименту Шмітта».
– А куди він поїхав?
– Він не сказав.
Еббі бачить, що для Ронні це вже стало правдою, тож він заспокоюється, а тоді повертається до Тіджея:
– Ти зрозумів?
– Зрозумів.
– Тоді поїхали.
Вони сідають на велосипеди та крутять педалі. Їдучи вздовж алеї, що засаджена деревами, недомук їде попереду Еббі й Тіджея, і Еббі не проти. Він іще ближче наближається до Тіджея і каже:
– Більше ти нічого не
