позаду. Я дуже розлютилася.
Подивимося, хто цього разу перевершить її, сказала я, вмикаючи комп’ютер і описуючи в найменших дрібницях нашу історію, все, що лишилося серед моїх спогадів.
Дитинство
Історія про дона Акілле
1
Коли ми з Лілою вирішили зійти темними сходами, які надихали на поезію, сходинка за сходинкою, сходовий марш за сходовим маршем, впритул до дверей квартири дона Акілле, розпочалася наша дружба.
Я пам’ятаю фіолетове світло двору, пахощі теплуватого весіннього вечора.
Мами готували вечерю, наставав час повертатися, але ми спізнювалися, наражаючи себе на проблему, проте, не кажучи ані слова, доводячи нашу мужність. З якогось часу як у школі, так і поза її межами ми тільки це й робили. Ліла просунула кисть до чорного рота водостоку, і я своєю чергою робила це одразу ж після неї, в обтяжливому очікуванні, сподіваючись, що таргани не побіжать по моїй шкірі згори та щури мене не покусають. Ліла вилізала на саме вікно на першому поверсі синьйори Спаньюоло, підвішувалася на залізній поперечині, де проходив дріт для вивішування білизни, розгойдувалася, дозволяла собі спуститися на тротуар, і я своєю чергою це робила одразу ж по тому, просто боячись впасти та забитися.
Ліла просунула собі під шкіру іржаву французьку шпильку, яку знайшла на дорозі, не знаю, коли саме, яку вона зберігала у кишені, немов дарунок долі; я спостерігала за металевим вістрям, яке прорізало їй у долоні білястий тунель, а потім, коли вона його витягла і віддала мені, зробила те саме.
У певний момент вона окинула мене одним зі впевнених поглядів своїх вузьких очей і попрямувала в напрямку будинку, де вона мешкала разом з Акілле. Я замерзала від страху. Дона Акілле скрутило через боби, мені було суворо заборонено наближатися до нього, розмовляти з ним, дивитися на нього, показуватися перед ним, мені треба було вдавати, ніби не існує ані його, ані його родини. Під час зустрічей з ним у моєму домі, проте не тільки в ньому, відчувалися острах та ненависть, які невідомо звідки бралися. Мій батько розмовляв з ним так, що я його уявляла собі великим, наповненим фіолетовими бульбашками, гнівним на противагу «донові», який навіював мені непохитний авторитет. Він був їством, зробленим не знаю навіть з якого матеріалу, з заліза, скла, кропиви, але живим, живим, завдяки найтеплішому диханню, яке виходило у нього з носа та з рота. Я гадала, що якби тільки побачила його здалека, мені в очі уштрикнулося б щось загострене та пекуче. Що якби потім йому вистачило безумства наблизитись до мене коло дверей свого дому, він би мене вбив.
Я трохи зачекала, аби побачити, чи не передумає вона і чи не повернеться. Я знала, що вона хоче зробити, я даремно сподівалася, що вона про це забуде, проте не так сталося, як гадалося. Вуличні ліхтарі ще не були ввімкнуті, так само як і вогні на сходах. З дому долинали знервовані голоси. Аби відстежити, звідки вони долинають, я мала полишити синяву двору й увійти до чорноти воріт. Коли я нарешті наважилася на це, спочатку нічого не бачила, я тільки відчувала запах старого одягу і чогось подібного. Потім я призвичаїлася до темряви і виявила, що Ліла сидить на першій сходинці першого
