злякалася, навпаки, вона продовжила жбурляти один за одним шматки паперу, змочені у чорнилі. І тут вчителька Олів’єро, незграбна жінка, яка видавалася нам дуже старою, навіть незважаючи на те, що їй мало бути ледве за сорок років, зійшла з кафедри, погрожуючи їй, перечепилася бозна-через що, ій не вдалося втримати рівновагу, і вона наштовхнулася обличчям на край письмового столу. Вона залишилася лежати на долівці таким чином, що видавалася мертвою.
Я не пам’ятаю, що сталося одразу ж по тому, я пам’ятаю тільки нерухоме тіло вчительки, cхоже на темний тюк, і Лілу, яка із серйозним виразом на обличчі зупинила на ньому погляд.
Я можу пригадати безліч подібних випадків. Ми жили у світі, в якому діти та дорослі часто зазнавали поранень, з ран текла кров, наставало нагнивання, і іноді вони помирали. Одна з дочок синьйори Ассунти, продавальниця фруктів та овочів, поранилася цвяхом і померла від правця. Найменший з синів синьйори Спаньюоло помер через круп у горлі. Один мій двоюрідний брат у віці двадцяти років пішов порпатися у руїнах, а вже ввечері помер через те, що його розчавило і з його вух та рота лилася кров. Батько моєї матері загибнув через те, що будував палац і впав вниз. У батька синьйора Пелузо не було руки, її відрізало токарним станком. Сестра Джузеппіни, дружина синьйора Пелузо, померла від туберкульозу у двадцять два роки. Старший син дона Акілле – я ніколи його не бачила, проте мені здавалося, що я його пам’ятаю, – пішов на війну і загинув два рази, вперше – потонувши у Тихому океані, а потім його з’їли акули. Вся родина Мелькьйорре померла в обіймах, волаючи від страху, потрапивши під бомбардування. Стара синьйорина Клорінда померла, дихаючи газом замість повітря. Джіанніно, котрий перебував у кімнаті, коли ми були там вперше, помер через те, що знайшов бомбу та торкнувся її. Луїджина, з якою ми гралися у внутрішньому дворі, а може, й ні, тепер це було лише ім’я. Вона померла від висипного тифу. Отаким вже був наш світ, він був сповнений слів, що вбивали: круп, правець, висипний тиф, газ, війна, токарний станок, руїни, робота, бомбардування, бомба, туберкульоз, нагнивання. Знов нагадали про себе численні страхи, які супроводжували мене впродовж усього життя, страхи перед тими словами та перед тими роками.
Можна було померти навіть від тих речей, які видавалися повсякденними. Наприклад, можна було померти, якщо людина спітнівала, а потім випивала холодну воду з крану, не помивши спершу руки: після цього ставалося так, що людина вкривалася червоними цяточками, розпочинався кашель і вона більше не могла дихати. Можна було померти, з’ївши вишень, не виплюнувши кісточки. Можна було померти, пожувавши жуйку та проковтнувши її через неуважність. Насамперед смерть могла настати від завдання удару у скроню. Скроня була найвразливішим місцем, ми всі були дуже уважними. Вистачило б одного удару каменем, а удари каменем були нормою. На виході зі школи хлопчача банда з сільської місцевості, очолювана хлопцем, якого звали Енцо – або Енцуччіо, – одним з синів продавальниці фруктів та овочів Ассунти, почала
