на боці Лідії Сарраторе. Можливо, тому що вона мала акуратні риси обличчя та біляве волосся. Або тому, що Донато належав їй і ми зрозуміли, що Меліна хотіла позбутися його. Або тому, що діти Меліни були вбрані в лахміття, в той час як діти Лідії були вимиті, зачесані, а старший, Ніно, який був на кілька років старший від нас, був прекрасним, він нам подобався. Ліла була прихильною лише до Меліни, але вона ніколи не поясняла нам чому. Вона тільки сказала повіреним людям зі свого оточення, що якби Лідію Сарраторе було б вбито, то що ж, вона послідувала б за нею, а я думала, що бачила її такою, частково оскільки вона була підступною в душі, а ще частково – оскільки вони з Меліною були далекими родичками.
Одного дня ми поверталися зі школи, нас було четверо чи п’ятеро. З нами була Маріза Сарраторе, яка зазвичай супроводжувала нас не тому, що ми їй симпатизували, а оскільки ми сподівалися, що за її допомогою зможемо встановити зв’язок з її старшим братом, тобто – з Ніно. Саме вона здогалася про це раніше за Мілену. Жінка крокувала з іншого боку вулички повільною ходою, тримаючи в одній руці кульочок, з якого другою рукою вона брала і їла щось. Маріза вказала на неї, називаючи її шльондрою, але без презирства, тільки тому, що вона повторювала формулювання, яке використовувала її мати вдома. Ліла одразу ж, незважаючи на те, що вона була меншою за зростом та найстрункішою, дала їй такого ляпаса, що відправила її на землю та обдала її холодом, як зазвичай і робилося в усіх випадках, пов’язаних з насильством, не волаючи на початку та не волаючи наприкінці, без жодного слова попередження, не заплющуючи очей, холодно та рішуче.
Я спочатку допомогла Марізі, яка плакала, знову звестися на ноги, потім обернулася, аби побачити, що робила Ліла. Вона зійшла з тротуару і крокувала до Меліни, перетинаючи вуличку, не звертаючи уваги на вантажівки, що проїжджали повз. Я радше бачила їхні пози, аніж бачила їх в обличчя, бачила у цьому щось таке, що мене стурбувало і що мені постійно було важко визначити, настільки важко, що на той момент доречно було б сказати таким чином: хоч вона й поворухнулася, перетинаючи вуличку, маленьку, темну, хоч вона це й зробила, маючи лише рішучість, вона була непохитною. Непохитною в тому, що робила родичка її матусі, непохитною в покаранні, непохитною, немов статуя. Вона немов приросла. При всьому цьому в Меліни на долоні було м’яке темне мило, тільки-но придбане у підвальному приміщенні дона Карло, і вона брала його рукою і їла його.
6
Того дня, коли вчителька Олів’єро впала з кафедри та вдарилася об парту, я, як і сказала, вважала її померлою, померлою на роботі, як мій дідусь або чоловік Меліни, і мені здавалося, що слідом за ними помре також і Ліла, внаслідок жахливої покари, яку вона отримала б. Навпаки, впродовж періоду часу, який я не можу визначити – чи був він довгим, чи коротким, – нічого не відбувалося. Не помирали обидві, ані вчителька, ані учениця, ані у реальності, ані у пам’яті.
Але тоді все було предивним.
