і маєтностей, включно з улюбленою садибою моєю в Дорошівці, лишаю Валеріану за умови, що син наш по поверненні з німецького Кіля, стане для вас міцною підтримкою, дбатиме про вас повсякчас, виконуватиме розумні бажання ваші без супротиву. Якщо ж син наш Валеріан знехтує цією моєю настановою, усі маєтності наказую лишити у вашому розпорядженні, аби не мали ви ні в чому відмови. Надалі самій вам і вирішувати, на яке майно син наш Валеріан заслужив.
Разів зо сто те каяття промовляв подумки, усе розмову відкладав.
– Не час, – бубонів, лиш бачив насторожені злі дружинині очі. – Пожитки в Катеринослав перевезу, Перпетую з малям відправлю, перед самим від’їздом Станіславу на розмову покличу.
Наприкінці холодного вітряного листопада Перпетуя остаточно одужала, Гнатик зміцнів і Ярема вирішив: час…
– Зі спокійним серцем до Катеринослава вас проводжаю, серце моє, – казав схвильованій Перпетуї, показував купчу на маєток. – До свого дому їдете законною хазяйкою. Правда, доведеться й дядька Самійла з вами відправляти, та він нам не завада – і раніше не заважав, і надалі, як Бог не прибере…
Перпетуя не слухала. Притискала до грудей білі рученята на порозі затишної садиби під Ніжином: служниця Гнатика колихала, кріпаки в екіпаж торби і скрині складали, слабкого дядька Самійла прямо в кріслі до тарантаса тягли. Вози з пожитками ще напередодні відбули до нового гнізда юної Дорошихи.
– Чом без вас їдемо, янголе мій добрий? – Перпетуя заглядала Дорошеві в очі, благала. – Дозвольте вас дочекатися… Щоби разом…
– І дня білого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, – заспокоював Дорош пані, віддав їй купчу, наказав сховати надійно. – Відбути слід зараз же, бо на поштових станціях домовлено – від сьогодні свіжі коні на вас чекатимуть, щоби не мордуватися Гнатику в дорозі довго, щоби скорше в новій колисоньці гарні сни бачив. А в мене ще одна важлива справа лишилася…
Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Перпетуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою. Зітхнув, вирішив брехати.
– Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золотими… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… – мовив.
Перпетуя глянула на Дороша тоскно.
– Не відпустять вони вас…
Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.
– Червінці не відпустять? – спину гоголем. – Сонце моє ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором до Дорошівки злітаю, за день верхи в путь зрушу. Кінь у мене добрий, дощем, хвала Богові, не пахне. Незчуєтеся, як нажену вас із Гнатиком і вже далі – разом.
Голівоньку опустила.
– Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.
Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годувальниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, німкеня-гувернантка.
