«Ед Воркс» – не так вже й погано.
Потім – ця незбагненна чорна смуга, а найгірше – в’їдливе, майже фізичне відчуття, що справи йдуть іще паскудніше, ніж йому хотілося б думати. Речі в домі раптом стали здаватися не на своїх місцях, ніби їх переставляли чужі руки. У нього з’явилася божевільна думка (чи така вже й божевільна?), що дружина занадто часто міняє простирадла. Вони завжди були свіжі, й однієї ночі, наче в старій казці, у мозок, болісно відлунюючи, вдерлося питання: «Хто спав у моєму ліжку?»
Зараз, здавалося, все владналось. Якби не дурна історія з «Малиною» і не ця бісова поїздка, що нависла над його головою, і це літо могло б вийти доволі непоганим. Може, навіть і вийде. Іноді можна й виграти. Не всі ж надії виявляються марними. Він вірив у це, хоч ні на чому серйозному віра й не ґрунтувалася.
– Теде, – загукала Донна, змусивши хлопця різко пригальмувати. – Постав велосипед у гараж.
– Ма-ам!
– Будь ласка, зараз же, мосьє!
– Моссє, – вимовив Тед, пирснувши в кулачок. – Ти ж не ховаєш свою машину в гараж.
– Тато її ремонтує.
– Але…
– Слухайся маму, Теде, – сказав Вік, піднімаючи фільтр. – Я зараз прийду.
Тед осідлав велосипед і повів його до гаража, голосно імітуючи сирену «швидкої допомоги».
– Чому ти кладеш цю штуку назад? – спитала Донна. – Ти що, не збираєшся її лагодити?
– Це тонка робота, а я не маю потрібних інструментів, – відповів Вік. – Та навіть з інструментами я б, мабуть, зробив тільки гірше.
– Прокляття, – вилаялася Донна і з досадою буцнула шину ногою. – Такі речі ніколи не трапляються, коли авто ще на гарантії, правда ж?
«Пінто» мав усього близько двадцяти тисяч миль пробігу, а шість місяців тому, коли вони його купували, автомобіль був новий-новісінький.
– Це також як стаття конституції, – зауважив Вік, ставлячи фільтр на місце і загвинчуючи гайку.
– Думаю, поки Тед буде в таборі, я зможу відігнати машину до Сауз-Періса. мені доведеться взяти авто напрокат, коли ти поїдеш. Як гадаєш, довезе?
– Звісно. Але навіщо? Віджени її до Джо Кембера. Це всього сім миль звідси, та й він свою справу знає. Пам’ятаєш той підшипник на «ягуарі»? Він зняв його за допомогою таля, зробленого зі старого телефонного кабеля, і взяв тільки десять баксів. Господи, якби я відвіз її в Портленд, вони випатрали б мій гаманець, як тушу молодого лося.
– Цей тип мене нервує, – сказала Донна. – Не враховуючи того факту, що він залив себе мало не по вінця.
– Чим він тебе нервує?
– Діловитим поглядом.
Вік засміявся:
– З такою, як ти, моя люба, є чим зайнятися.
– Дякую, – відповіла вона, – але не обов’язково так дивитися на жінку. Неначе тебе подумки роздягають. Це діє на нерви, – вона замовкла, якось дивно, як йому здалося, задивившись на зловісний червоний захід сонця. Тоді знову поглянула на нього. – Іноді виникає відчуття, ніби в деяких
