ключі та набір шарнірів. А ще не завадить нова маска для зварювання. На старій пішла тріщина.
– Ні, я маю на увазі щось серйозніше, дороге.
Бретт подумав трохи і широко всміхнувся.
– Думаю, найбільше він мріє про новий механічний підйомник «Йорґен». З ним витягти той старий двигун Річі Сімса буде легко, як два пальці… Ну, просто дуже легко. – Хлопець почервонів, тоді квапливо додав: – Але ти не зможеш купити йому нічого такого. Це коштує купу бабла.
Купу бабла. Слівце Джо на позначення поняття «дорого». Як вона це ненавиділа.
– Скільки?
– Ну, в каталозі тисяча сімсот доларів, але тато каже, що містер Беласко з «Портленд мешин» міг би продати підйомник за оптовою ціною. Тато каже, що містер Беласко його боїться.
– Ти вважаєш, це дуже круто? – різко спитала Чаріті.
Бретт відкинувся на спинку стільця, трохи зляканий її запальністю. Він не пригадував, щоб мати коли-небудь так поводилася. навіть Куджо на ґанку нашорошив вуха.
– Ну? Відповідай!
– Ні, мамо.
Та Чаріті з розпачем зрозуміла, що син бреше. Коли можеш змусити людину продати тобі якусь річ за оптовою ціною просто зі страху, то з тебе неабиякий ділок. У голосі Бретта вона почула захват, навіть якщо сам хлопець його не помічав. «Хоче стати схожим на татка, вважає героєм, бо він уміє лякати людей.
О Господи.»
– Для того щоб залякувати людей, великого хисту не треба, – вела далі Чаріті. – Усе, що для цього потрібне, – це грізний голос 1 брутальна поведінка. нічого крутого в цьому немає.
Вона махнула рукою і спокійнішим голосом додала:
– Гаразд, їж яєчню. Я не збиралася кричати на тебе. Це все від спеки.
Він тихо і обережно почав їсти, раз у раз кидаючи на матір швидкі погляди. Цього ранку всюди таїлися приховані міни.
– І скільки становить ця оптова ціна? Тисячу триста? Тисячу?
– Не знаю, мамо.
– А цей Беласко зможе доправити його сюди? Це ж значне замовлення.
– Думаю, так. Якби ми мали стільки грошей.
Її рука потяглася до кишені халата, де лежав лотерейний квиток. Зелений номер 76 і червоний 434 два тижні тому збіглися з виграшними номерами державної лотереї. Вона звіряла їх десятки разів, не в змозі повірити. Того тижня вона витратила п’ятдесят центів на квиток, як робила регулярно з часу першого випуску лотереї в 1975-му. І виграла п’ять тисяч доларів. Грошей вона ще не отримала, та відтоді не розлучалася з квитком ані на мить.
– Потрібна сума в нас є, – відповіла Чаріті.
Бретт витріщився на неї.
О чверть на одинадцяту Вік вислизнув зі свого офісу й попрямував у «Бентлі» на чашку ранкової кави, не в змозі більше терпіти оту паскудну бурду з офісного автомата. Весь ранок він розробляв сюжет для реклами яєць «Декостер». Робота була не з легких. Вік ненавидів яйця ще з юнацьких років, коли мати з грізним виглядом запихала їх у нього чотири рази в тиждень. Найкраще, що він спромігся витиснути з себе, було: «ЛЮБОВ ДО ЯЄЦЬ НІКОЛИ НЕ РОЗБИВАЄТЬСЯ». Так собі. Від
