отвір, – зайшовши до кімнати, промовив Фінлі, на п’ятнадцять років старший за нього. – Ні… на… нижче… дозволь я.
Фінлі витягнув флешку з отвору вентиляції ззаду на телевізорі і під’єднав її. На блакитному екрані з’явилося меню, в якому був лише один файл.
– Що я пропустив? – запитав Вульф.
– Ми відправили поліціянтів няньчити Ґарланда, Форда та Локлен. Перевіряли лише тих, хто мешкає в Лондоні.
– Бо навіщо кидати мені виклик не дати йому вбити когось на іншому боці країни?
– Ага, щось типу того. Інші служби наглядатимуть за людьми з такими ж іменами, однак, то вже не наші турботи. І ти знаєш про місцезнаходження Віджая Рана так само багато, як і ми. Віджай працював бухгалтером і жив у Вулвічі, а п’ять місяців тому, коли податківці з’ясували, що він підробив декларації, безслідно зник. Ним займався Фрауд, однак не схоже, що вони досягли значних успіхів. Хай там як, а я все одно попросив надіслати інформацію.
Вульф глянув на годинник.
– До середи в нас тридцять вісім годин. Сподіваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А інші хто?
– Ґарланд – журналіст, тож ворогів у нього вистачає. Ми маємо двох Локлен: одна – офіціантка, а іншій – дев’ять років.
– Але ж охорону приставили до обох, правда? – запитав Вульф.
– Авжеж. А Форд – охоронець або, гадаю, він ним був, доки не пішов у тривалу відпустку.
– Що їх пов’язує?
– Нічого. Поки що. Однак пріоритетним завданням є просто знайти їх та охороняти їхні помешкання, поки вони ще живі.
На якийсь час Вульф занурився у власні думки.
– Про що думаєш, друзяко?
– Просто розмірковую над тим, кого Віджай Рана так допік своїми махінаціями, а ще як це, напевно, розумно змусити нас шукати того, хто зник, щоб дістатися самому до нього.
Фінлі кивнув.
– Можливо, для нього ж і краще, якщо ми не будемо витягувати його з нори, куди він забився.
– Може, й так.
Увагу Вульфа привернув стос паперів, який Фінлі приніс із собою. До верхньої сторінки була прикріплена фотографія жінки середнього віку у чомусь такому, що, вочевидь, називали звабливою нижньою білизною.
– Що це в біса таке?
Фінлі захихотів.
– Твої прихильниці! Тепер ти відома людина, і з усіх дірок повалили психопатки, готові віддатися тобі.
Вульф прогортав кілька перших аркушів і, не вірячи власним очам, похитав головою, поки Фінлі перебирав решту тридцять, зневажливо кидаючи забраковані на підлогу.
Вульф мав передбачити це. Раніше він відчував відразу до того, що диких і небезпечних істот, на яких він полював, завалювали поштою кожного дня їхнього пожиттєвого ув’язнення. Так само як він міг здогадуватися про окремі риси вбивці, створюючи його образ, йому майже вдалося уявити цих відчайдушних дописувачів: самотні, непристосовані до соціуму, жінки, які часто страждали в минулому від домашнього насильства, керовані помилковою вірою,
