глянула на янгола у каптурі, то вже знала, що потрапила до його списку.
Їй щойно ухвалили вирок.
Чотири роки по тому…
Розділ 1
Субота, 28 червня, 2014 [3.50]
Вульф наосліп шукав свого мобільника, який на поверхні ламінованої підлоги із кожним поштовхом вібросигналу відсувався все далі. У темряві почали поступово проступати незнайомі обриси його нового помешкання. Коли він сповзав по матрацу, щоб дістатися до телефону, до його тіла липло просякнуте потом простирадло.
– Вульф, – відповів він, зітхнувши з полегшенням, коли нарешті зміг намацати на стіні бажане – вимикач.
– Це Сіммонс.
Вульф увімкнув світло й важко зітхнув, коли слабке жовтувате освітлення нагадало йому про те, де він знаходився, й боровся зі спокусою покласти слухавку. У крихітній кімнатці було чотири стіни, потертий двоспальний матрац на підлозі та одна-однісінька лампочка. Через його домовласника, котрий і досі не забрав ключа для відчинення вікон у попереднього мешканця, у цій тісній коробці було душно. Зазвичай для Лондона це не проблема, однак Вульф примудрився переїхати саме під час одного з нехарактерних для Англії спекотних періодів, який затягнувся вже майже на два тижні.
– Здається, ти не надто радий мене чути, – промовив Сіммонс.
– Котра година? – позіхнув Вульф.
– За десять хвилин четверта ранку.
– Хіба в мене не вихідний?
– Уже ні. Ти потрібен мені на місці злочину.
– Поруч із твоїм столом? – запитав Вульф, жартуючи лише наполовину, тому що жодного разу не бачив, щоб його шеф покидав офіс.
– Дуже смішно. Цього разу вони витягли й мене.
– Усе аж так погано?
Перед тим, як Сіммонс відповів, на іншому кінці лінії запала тиша.
– Досить погано. Ручку маєш?
Вульф запорпався в одній зі складених біля дверей коробок і знайшов ручку, щоб нашкрябати адресу на тильному боці долоні.
– Гаразд. Продовжуй.
Боковим зором він помітив спалахи відблисків світла на кухонній шафці.
– Квартира 108… – почав Сіммонс.
Коли Вульф пройшов на жалюгідно обставлену кухню, його засліпили блакитні спалахи з маленького вікна.
– … Трініті Тауерз… – продовжував Сіммонс, і коли Вульф визирнув через вікно, то побачив десятки поліційних машин та евакуйованих мешканців із житлового будинку навпроти.
– Гіббард-роуд, Кентіш Таун? – перебив Вульф.
– Гм… Як у біса ти про це дізнався?
– Я ж детектив.
– А ще ти можеш бути нашим першим підозрюваним. Спускайся.
– Спущуся. Мені лише потрібно… – Вульф замовк, усвідомивши, що Сіммонс уже поклав слухавку.
Поміж уривчастих блакитних спалахів він
