пірнули під поліційну стрічку й почали проштовхуватися крізь гамірний натовп. Бакстер почула, як Едмундс позаду неї постійно просить вибачення, щоби пройти, і зціпила зуби. Саме тієї миті, коли вона озирнулася, щоб глянути на нього вбивчим поглядом, Бакстер зіткнулася з чоловіком із важкою ношею на плечах і з брязкотом, що свідчив про недешеві пошкодження, його громіздка телевізійна камера впала додолу.
– От же лайно. Пробачте, – промовила вона, автоматично витягуючи з кишені візитку міської поліції Лондона. За всі ці роки замість боргових розписок Бакстер роздала таких уже сотні, відразу забуваючи про хаос, який залишала по собі.
Чолов’яга опустився навколішки біля розкиданих уламків своєї камери так, неначе це загинула його кохана. Візитку з рук Бакстер вихопила жіноча рука. Бакстер розлючено підняла очі й зустрілася поглядом із зовсім непривітним обличчям. Попри ранню годину, жінка мала ідеальний макіяж для зйомок: темні кола під очима, якими б виснаження позначилося на будь-кому іншому, були ретельно замасковані консилером. У неї було довге, кучеряве, руде волосся, й одягнена та жінка була у привабливу, але професійну, спідницю та блузку. Дві жінки якийсь час просто мовчки дивилися одна на одну, а Едмундс спостерігав за ними з виразом благоговійного страху на обличчі. Він ніколи навіть не подумав би, що його наставницю так легко збентежити.
Нарешті Бакстер відновила свою звичну безпристрасну манеру поведінки.
– Андреа.
– Емілі, – відповіла жінка.
Бакстер розвернулася до жінки спиною, переступила через коштовні уламки камери та продовжила ступати за Едмундсом. Коли вона завела двигун і різко здала назад, він тричі перевірив пасок безпеки, а потім авто підстрибнуло на двох бордюрах, і вони від’їхали, залишаючи позаду блакитні спалахи, які віддалялися у дзеркалах заднього огляду.
Відколи вони поїхали з місця злочину, Бакстер не промовила ані слова, і поки авто прямувало найбезлюднішими вулицями столиці, Едмундс щосили намагався не заплющувати очей. Обігрівач в «ауді» було встановлено на режим теплого бризу, а розкішний салон Бакстер закидала дисками, напівпорожніми тюбиками з косметикою та порожніми коробками від їжі. Коли вони перетнули міст Ватерлоо, над міськими забудовами вже зійшло сонце, і на золотавому небі проступили нечіткі обриси собору Святого Павла.
Едмундс здався на милість обважнілих повік і боляче вдарився об скло з пасажирського боку. Він різко випрямився, розлючений на самого себе за таку слабкість, та ще й перед своїм офіцером-наставником.
– Тож, то був він? – випалив Едмундс.
Він відчайдушно прагнув зав’язати розмову, щоб хоч якось позбутися сонливості.
– Хто?
– Вульф. Той самий Натан Вульф.
Раніше Едмундс уже кілька разів мимохідь бачив Вульфа. Він помітив те, як його колеги поводяться з досвідченим детективом, усвідомлюючи абсолютно небажану атмосферу відомості, що оточувала його.
– Той
