терапії тиждень тому.
– Живого? – роздратовано гаркнув Сіммонс.
– На той момент – так, – відповів Едмундс.
– А зараз?
– Мертвий.
– Голова? – розчаровано вигукнув Сіммонс.
– Ми повідомимо.
– Фантастика.
Сіммонс завершив розмову і похитав головою. Він підняв погляд на Вульфа.
– Надворі на тебе чекають. Скажи їм, що у нас шість жертв. Хай там що, а вони вже й так про це знають. Запевни їх, що наразі ми встановлюємо їхні особи й до того, як оприлюднимо будь-які імена, спочатку зв’яжемося з родинами жертв. Не згадуй нічого про те, що частини тіл між собою зшиті … і про свою квартиру теж.
Вульф саркастично відсалютував і вийшов із кімнати. Зачинивши за собою двері, він помітив Фінлі, який прямував до нього з двома чашками кави.
– Саме вчасно, – вигукнув Вульф через увесь офіс, котрий тепер був наповнений людьми, у яких починалися денні зміни. Подібне легко забувалося, адже такі яскраві випадки затьмарювали життя тих, хто якимось чином був до них причетний, тоді як решта світу продовжувала жити звичайним життям: люди вбивали людей, а злодії втікали на волю.
Коли Фінлі дійшов до столу, на якому стояло п’ять величезних букетів, то почав шморгати носом. А підійшовши ближче, Вульф зрозумів, що у Фінлі ще й сльозилися очі. Щойно він дійшов до Вульфа, то голосно чхнув, упустивши обидві чашки кави на брудний килим на підлозі. Здавалося, Вульф був шокований.
– Ці бісові квіти! – заревів Фінлі.
Відколи він став дідусем, дружина взяла з нього обіцянку, що він не лаятиметься.
– Я принесу тобі іншу.
Вульф уже хотів сказати Фінлі, щоб той не переймався, аж раптом із ліфта вийшов кур’єр внутрішньої служби доставки зі ще одним дивовижним оберемком квітів у руках. Фінлі виглядав так, наче був готовий його вдарити.
– Усе гаразд? Маю квіти для місіс Емілі Бакстер, – оголосив неохайний молодик.
– Жахливо, – пробурчав Фінлі.
– Це вже буде п’ятий чи шостий для неї. Невже вона така гарна? – запитав незграбний чоловік, заставши Вульфа зненацька таким недоречним запитанням.
– Гммм…. Вона… Дуже гарна, – запинаючись, відповів Вульф.
– Ми не думаємо про інших детективів з такої точки зору, – перебив Фінлі, побачивши труднощі свого напарника.
– Це залежить від… – Вульф озирнувся на Фінлі.
– Я хотів сказати, що, звісно ж, вона гарна, – випалив Фінлі, втрачаючи спокій від цієї розмови. – Але…
– Думаю, що кожен із нас по-своєму унікальний і красивий, – мудро закінчив Вульф.
Вони з Фінлі кивнули один одному, бездоганно ухилившись від незручного запитання.
– Але він би ніколи не… – запевнив кур’єра Фінлі.
– Ні, ніколи, – погодився Вульф.
Чоловік нерішуче глянув на двох детективів.
– Добре.
Зі
