поцікавився Едмундс, намагаючись заспокоїти роздратованого охоронця.
Ідучи вузьким коридором, він витягнув свій записник, готовий тут-таки записати відповідь.
– Тут я можу лише здогадуватися, – почав чоловік із перебільшеною задумою, – однак гадаю, що після смерті поліція не вважала того хлопчину небезпечним. Але я повторю, це лише припущення.
Охоронець самовдоволено всміхнувся із власного жарту. Едмундс глянув на Бакстер, очікуючи, що вона похитає головою чи глузуватиме з його дурних запитань. На диво, замість цього, вона вступилася за нього.
– Мій колега намагається, хоча й не дуже вдало, витягнути з вас, чи охороняється морг.
Вони зупинилися біля подвійних дверей без позначок. Чоловік зверхньо постукав пальцем по маленькій наліпці на шибці «Входу немає».
– А це тоді для чого, мила?
Бакстер пройшла повз неприємного чолов’ягу та притримала двері для Едмундса.
– Дякую, ви були най… – вона зачинила двері перед обличчям охоронця, – …паскуднішим провідником.
На відміну від охоронця, який нічим їм не допоміг, патологоанатом був приязним і вправним. За кілька хвилин він знайшов і роздруковані, й електронні файли, пов’язані з Наґібом Халідом.
– Насправді, мене не було тут під час розтину, однак згідно з цими записами причиною смерті визнано тетродоксин. У крові знайшли його сліди.
– І цей тетоксин…
– Тетродоксин, – патологоанатом виправив її навіть без натяку на зверхність.
– Так, він. Що це таке? Як його можна дістати?
– Це природний нейротоксин.
Бакстер і Едмундс безпорадно глянули на нього.
– Це отрута, і, ймовірно, він проковтнув її. Більшість смертей від тетродоксину трапляється від споживання риби-фугу, делікатесу для деяких, хоча сам я надаю перевагу «Ferrero Rocher».
Шлунок Бакстер знову болісно забурчав.
– Хочете побачити тіло? – запитав патологоанатом.
– Будь ласка, – відповіла вона.
Раніше Едмундс не чув, щоби Бакстер користувалася цим словом.
– Чи можу я поцікавитися причиною такого інтересу?
Вони пройшли до стіни з великими начищеними металевими дверцятами морозильників.
– Щоб перевірити, чи голова й досі на місці, – промовив Едмундс, усе ще шкрябаючи щось у записнику.
Патологоанатом глянув на Бакстер. Він очікував, що вона посміхнеться чи, можливо, вибачиться за чорний гумор свого колеги, однак детектив щиро кивнула у відповідь. Трохи збентежений, чоловік знайшов потрібні дверцята у нижньому ряду й обережно витягнув зі стіни полицю. Усі троє затамували подих, коли перед ними матеріалізувався славнозвісний серійний убивця.
Смагляві ноги вкривали старі шрами та опіки. Потім вони побачили руки. Бакстер ніяково глянула на два деформовані пальці на лівій руці і згадала ту ніч, коли з камери попереднього утримання вийшов, заляпаний кров’ю, Вульф. І як наступного
