що ще потрібен мені. Фінлі посміхнувся.
– Ну, звісно.
Вульф замінив фотографії, і двоє чоловіків уважно роздивлялися страхітливий колаж.
– У мене був схожий випадок у сімдесятих: Чарльз Тенісон, – промовив Фінлі.
Вульф знизав плечима.
– Він залишав частини тіл: ногу тут, руку там. На перший погляд здавалося, що то просто випадкові місця, але це було не так. Кожна з частин мала визначальну рису. Він хотів, щоб ми знали, кого він убив.
Вульф підійшов ближче, щоб показати щось на стіні.
– У нас на лівій руці перстень та операційний шрам на правій нозі. Не надто й розгуляєшся.
– Буде більше, – глибокодумно промовив Фінлі. – Той, хто не залишає краплі крові після такої різні, не залишатиме й персня випадково.
Хоча думки Фінлі змушували замислитися, Вульф оцінив їх оригінально – голосно позіхнувши йому в обличчя.
– Кави? Мені все одно треба перекурити, – сказав Фінлі. – Біла та два?
– Як ти ще досі цього не вивчив, – зауважив Вульф, коли Фінлі заквапився до дверей. – Дуже гарячий, подвійний, дієтичний мокіято з карамельним сиропом без цукру.
– Біла та два, – закричав Фінлі і, виходячи з конференц-зали, майже зіштовхнувся з Ванітою – заступником комісара.
Вульф упізнав модно одягнену індійку за її звичним виглядом по телебаченню. Вона також була присутньою на одній із численних співбесід та оцінювань, котрі він мусив пройти, щоб відновитися на службі. Із того, що пам’ятав Вульф, Ваніта виступала проти. Він надто пізно відступив до дошки, і вона зупинилася біля дверей, щоб поговорити з ним:
– Доброго ранку, детективе.
– І вам того ж.
– Тут наче побував флорист, – промовила вона.
Вульф спантеличено озирнувся на моторошний колаж на стіні позаду, а коли знову глянув на жінку, то зрозумів, що вона вказувала на головний офіс, де на столах і шафках були розставлені десятки неймовірних букетів.
– О. Їх доставляють упродовж усього тижня. Думаю, це з приводу справи, пов’язаної з муніципальними облігаціями. Складається враження, що вся спільнота вирішила надіслати нам квіти, – пояснив він.
– Приємно, коли твої зусилля цінують, – промовила Ваніта. – Я шукаю Сіммонса. У кабінеті його немає.
На столі голосно загудів телефон Вульфа. Він глянув на ім’я того, хто дзвонив, та промовив:
– Я можу ще чимось вам допомогти? – майже щиро запитав він.
Ваніта натягнуто посміхнулася.
– Боюся, що ні. За цими стінами преса розірве нас на шматки. Комісар хоче, щоб із цим розібралися.
– Я думав, це мали зробити ви, – сказав Вульф.
Ваніта засміялася.
– Сьогодні я не виходитиму звідси.
Вони обоє помітили Сіммонса, котрий прямував до свого кабінету.
– Лайно завжди стікає вниз, Вульфе…
