що малоймовірно, або ж тримав тіла на льоду.
– Згоден. Ми відправимо когось перевірити нещодавні крадіжки зі складів із морозильниками, супермаркетів, ресторанів, будь-якого місця, де є морозильні камери промислового розміру, – сказав Сіммонс.
– А ще перевірити, чи не чули раптом сусіди звуків дриля, – сказав Вульф.
– Дриль – це, звісно ж, звичний звук, – випалив Едмундс, але коли три пари очей повернулися до нього, відразу ж пошкодував, що ляпнув зайвого.
– Якщо це шедевр убивці, – продовжив Вульф, – він аж ніяк не став би ризикувати, що до того часу, як ми дістанемося сюди, його витвір може обірватися зі стелі й перетворитися на звичайну купу останків. Ті гаки вмонтували в опорні металеві балки. Хтось мав це чути.
Сіммонс кивнув.
– Бакстер відправить когось.
– Шефе, можна вас на хвилинку? – запитав Вульф, коли Бакстер і Едмундс відійшли.
Він одягнув пару одноразових рукавичок і відкинув сплутане чорне волосся із жахливого обличчя фігури.
– Знайоме?
Сіммонс обійшов тіло, щоби приєднатися до Вульфа біля прохолодного вікна і присів, аби краще роздивитися смагляве обличчя. Після кількох хвилин він знизав плечима.
– Це – Халід, – промовив Вульф.
– Неможливо.
– Хіба?
Сіммонс знову глянув на мертве обличчя. Поступово його скептичний вираз змінився глибокою впевненістю.
– Бакстер! – вигукнув він. – Ви з Адамсом мені потрібні…
– Едмундсом.
– … у в’язниці Белмарш. Попроси начальника провести тебе прямісінько до Наґіба Халіда.
– Халіда? – шоковано запитала Бакстер, автоматично глянувши на Вульфа.
– Так, детективе, Халіда. Зателефонуй мені, щойно переконаєшся, що він живий. Марш!
Вульф дивився на свій будинок навпроти. У більшості вікон світло не горіло, а з решти визирали зацікавлені мешканці, які знімали виставу внизу на мобільні телефони, сподіваючись, мабуть, зняти щось жахливе, щоб розважити друзів наступного ранку. Вочевидь, у тьмяному світлі місця злочину вони не бачили, хоча й опинилися перед ним у першому ряду.
Вульф міг зазирнути у власне помешкання, знаходячись кількома вікнами вище. За такого поспіху він залишив увімкненим усе світло. Чоловік розгледів кухонну шафу, а на одній коробці із загальної купи навіть спромігся прочитати напис: «Штани і сорочки».
– Ага!
Сіммонс знову підійшов до Вульфа й потер утомлені очі. Вони мовчки стояли по обидва боки від підвішеного тіла, спостерігаючи за першими ознаками ранкового смогу в темному небі.
– Виходить, із-поміж усього, що ти коли-небудь бачив, це стурбувало тебе найбільше? – невесело пожартував Сіммонс.
– На якусь мить, – відповів Вульф, не відриваючи погляду від смуги темно-синього неба, що розповзалася дедалі більше.
– Лише на мить? Мені варто запитати,
