це, – відповіла Бакстер.
Вона була занадто зосередженою на дорозі, щоб помітити цей тон.
– Він не витримав тиску. Колись і ти не витримаєш, і я, бо всі через це проходять. Молись лише про те, що коли це станеться з тобою, знайшлися поруч ті, хто буде на твоєму боці. Ніхто не став на бік Вульфа, коли це сталося… навіть я.
Едмундс промовчав, почувши в її голосі жалкування. Він чекав, поки Бакстер продовжить, якщо захоче.
– Його збиралися посадити за це. Прагнули крові. Хотіли зробити цей випадок показовим прикладом «осоромленого детектива», а потім, одного морозяного лютневого ранку, здогадайся, кого впіймали на гарячому біля засмаженого трупа школярки. Вона б і досі була живою, якби до Вульфа тоді прислухалися.
– Господи, – промовив Едмундс. – Ти ж не думаєш, що це його… голова?
– Наґіб Халід – убивця дітей. Навіть у злочинців є свої правила. Для його ж безпеки, Халіда посадили в одиночну камеру на постійній основі, у крилі підвищеної безпеки найбільш надійної в’язниці. Він ні з ким не бачиться, тому припускати, що хтось міг вибратися звідти з його головою… Маячня якась.
Між ними знову запанувала напружена тиша, а потім Бакстер остаточно переконалася в тому, що вони марнують час. Розуміючи, що це чи не найвдаліша їхня розмова впродовж усіх трьох із половиною місяців співпраці, Едмундс повернувся до попереднього невирішеного питання.
– Це неймовірно, що Вульф узагалі повернувся.
– Ніколи не варто недооцінювати силу думки загалу та запал людей, із яким вони звинувачують тебе, – зневажливо промовила Бакстер.
– Ти говориш так, немовби вважаєш, що йому не слід було повертатися.
Бакстер не відповіла.
– Це ж не надто вдарило по поліції, правда? – запитав Едмундс. – Те, що його відпустили, не покаравши.
– Не покаравши? – Бакстер не повірила власним вухам.
– Ну, за ґрати його ж не посадили.
– Для нього було б краще, якби таки посадили. Адвокати, збереження репутації, примусова шпиталізація. Вони сказали, що стрес від цієї ситуації став спусковим гачком для «зовсім невідповідної» реакції.
– А скільки разів хтось має зробити щось зовсім невідповідне до того, як люди нарешті визнають, що це не так? – перебив Едмундс.
Бакстер проігнорувала його коментар.
– Вони сказали, що Вульф потребує тривалого лікування внутрішньої антиособистості… Ні: антисоціальної… особистості… Розладу.
– Ти віриш у його розлад?
– Не тоді, коли він пішов, це точно. Однак, якщо доволі значна кількість людей скаже тобі, що ти збожеволів, і дасть досить пігулок, зрештою, тобі не залишатиметься нічого іншого, окрім як засумніватися, – зітхнула Бакстер. – Тож, відповідь на твоє запитання: рік у лікарні Святої Анни, пониження на посаді, зіпсована репутація та папери на розлучення, що чекали на нього під килимком біля його дверей – Вульфа точно не відпустили «не покаравши».
– Дружина
