не пошукати роботу, яка б тобі більше подобалася? – запитували члени команди.
– Я не знаю, – відповідала вона, – мені якось не хочеться.
Минуло кілька місяців.
І ось одного дня Джессі прийшла на зустріч своєї групи й оголосила:
– Я хочу взяти участь у зимових перегонах на їздових собаках у Беар-Гріс (це маленьке містечко в Міннесоті).
Її команда була приголомшена:
– Ти впевнена?
– Так, – сказала Джессі, – це те, чого я хочу.
– Ти не могла б пояснити нам чому? – запитали ті.
– Я не знаю чому, – відповіла жінка.
– Ти знаєш що-небудь про перегони на їздових собаках?
– Та ні.
На цьому розпитування закінчилися. Члени команди були страшенно раді, що Джессі нарешті знайшла собі справу до душі, тому одразу заходилися шукати їй якісь курси або погонича собак, або бодай якісь зв’язки в цій сфері. Вони підходили на вулиці до всіх, хто вигулював будь-якого пса, і запитували: «У вас немає якоїсь інформації про перегони їздових собак?» Зрештою хтось дізнався про літній тренувальний табір для погоничів, і одного теплого, сонячного дня Джессі приїхала до табору, підійшла до тренера й сказала: «Я хочу навчитися керувати їздовими собаками».
Він поглянув на неї – мініатюрну сорокап’ятирічну леді у класичній прямій спідниці та черевичках – і вирішив знеохотити її. Він запряг собак у тренувальні сани на колесах і дав їй віжки.
«Ось, – сказав він, – потренуйтеся трохи. Подивіться, чи Вам сподобається». Раптом він дав команду собакам – і ті кинулися бігти. Джессі ледве встигала за ними. Вона спотикалася і ковзалася, і майже впала долілиць, але залишилася із собаками упродовж усього треку. Закінчивши та трохи віддихавшись, вона посміхнулася тренерові й сказала: «Мені це подобається!» Він засміявся й погодився її навчати.
Коли запала зима і настав час їхати до Беар-Гріс, Джессі зрозуміла, що нікого там не знає. Вона запитала тренера, чи може згадувати його ім’я, знайомлячись із людьми, але той відповів, що не може цього дозволити: «Ти досі початківець, Джессі, а в мене є репутація, яку я маю підтримувати».
Отже, «команда успіху» відвезла Джессі до аеропорту, гучно підбадьорюючи та потай турбуючись про неї. Беар-Гріс виявився крихітним містечком, у якому була одна-єдина головна вулиця, повна снігу й погоничів-бувальців, які повсюди сиділи групками разом зі своїми собаками. Джессі змусила себе підходити до всіх по черзі, запитуючи, чи не потрібен комусь підручний. Нарешті один із погоничів, у якого помічник захворів на грип, погодився її взяти.
І Джессі подолала з упряжкою маршрут довжиною в сто шістдесят кілометрів.
Її «команда успіху» до нестями раділа, коли жінка зателефонувала після перегонів і повернулася додому геть задоволеною. Радісно посміхаючись, вона розповідала їм усі захопливі деталі своєї пригоди.
