в руки.
– А що, він симпатичний. Яка ж ти романтична! Ну, не ображайся, я бажаю тобі щастя. Гаразд, я постараюсь тобі допомогти! Ану, тепер давай за мною!
Верес підвівся, ворухнув плечима і побіг, Ася за ним. Відстань між ними швидко збільшувалася. Їхній супутник – вівчарка з білою рискою на тім’ї – розгубився і не знав, за ким йому слідувати. Генерал покликав собаку:
– Інваре!
Три постаті здійснили три кола навколо озерця, а потім попрямували до джерела, де Сашко зібрався набрати води. У його рюкзаку торохнули порожні фляги.
Ася аж задихалася, ледь встигаючи за своїми супутниками.
– Ну і кличка у твого пса. А ти знаєш, що означає слово «інвар»? Це сплав заліза з нікелем.
– Тобі видніше. Це ж ти у нас після технікуму подалась у металургійний інститут.
– …і набула там спеціальності «обробка металів під тиском». Але від того диплома залишився тільки спомин. Ти ж знаєш, наше славнозвісне конструкторське бюро давно спочило з Богом.
– А де тепер твоє місце базування?
– А! – розпачливо махнула рукою Ася. – Усього-на-всього міський Центр технічної творчості для юнацтва. А ти, бачу, як завжди, на висоті. Але чому сам? Невже з часу, як пішов від Томки, не вподобав собі іншу красуню?
Генерал хотів відмовчатися, але нагадування про дружину його зачепило.
Він уточнив:
– Не я пішов, мене «пішли». Через Олега…
Підла Аська, давня подруга дружини, хотіла підштовхнути співрозмовника на дальшу відвертість.
– Не вірю! Такий мент, як ти, може скрутити будь-якого злодія, а не те, що якогось сопляка з пайкою в кишені….
Верес глипнув на колишню однокурсницю і бовкнув похмуро:
– Не мій він… син. У тім-то й справа.
Ася це знала.
Генерал зі своєю приятелькою ще довго роззиралися на всі боки, підходили до скель, торували притрушені листям стежки, поки не зупинилися біля полеглої сосни, чий стовбур можна було використати замість тимчасового столика. З Вересового рюкзака визирнули бутерброди, з Асиного – апетитні пиріжки.
– З м’ясом, – сказала вона. – А ці із сиром.
Такого смачного наїдку Сашко давно не мав.
– А признайся, колись усі ми – ти, Рустем, Тамара, Антоніна, я – були непоганою командою, – знову ятрила Вересову душу Аська. – Пам’ятаєш, як ми мріяли побудувати фонтани? Кожен – свій, казковий, неповторний. Ми вважали себе майбутніми зодчими, особливо ти, тому що перед тим закінчив художню школу. Носився з ескізами, ходив на етюди…
– Так… Тільки Томці забракло терпцю робити креслення, перейшла в торговельне училище. А мені, можливо, колись знадобляться ті ескізи і креслення.
– Ти думаєш? – жінка проникливо, як це вміла тільки вона, чиркнула очима.
– Життя непередбачуване…
– Боїшся, що станеш аутсайдером?
Ася
