кісточку, – я мусив змиритися з тим, що її згризе Спайк.
Таким став новий порядок. Нам, можливо, непросто було розібратися в його правилах, але ми точно знали, хто їх встановлює, і навіть змирилися, тож я здивувався, коли Швидкий вирішив позмагатися зі Спайком.
Трапилося це, звичайно, через Сестру. У силу дивного збігу обставин, ми всі троє – я, Сестра та Швидкий – стояли коло паркана й роздивлялися комашку, що приповзла з того боку. Воля та спокій, які я відчував поруч із рідними, були для мене дуже приємними. Вони так полегшували душу, особливо після останніх нервових днів, що я поводився так, ніби зроду не бачив нічого цікавішого за цього маленького чорного жучка, який здіймав мікроскопічні чорні лапки, наче збирався битися з нами трьома одразу.
Захоплені цим, ми не помітили Спайка, доки він не опинився зовсім поряд. Він тихо, з блискавичною швидкістю стрибнув на Сестру ззаду – і вона злякано заскавчала.
Я одразу припав до землі – ми ж не зробили нічого поганого! – а от Швидкий цього не стерпів і кинувся на Спайка, зблискуючи зубами. Сестра стрілою помчала геть, а я, сповнений такого гніву, якого досі ніколи не відчував, разом зі Швидким долучився до бою. Ми з братом гарчали й кусали кривдника.
Я спробував підскочити й схопити Спайка за спину, але він розвернувся. Коли я відскочив, його щелепи зімкнулися на моїй передній лапі, і я зойкнув.
Невдовзі Спайк притиснув Швидкого до землі, але я не звертав на брата жодної уваги. Моя лапа страшенно боліла, і я зі скавчанням пошкандибав геть. До мене підбігла Коко, почала мене схвильовано облизувати, але я не зважав і біг просто до хвіртки.
Саме так, як я й очікував, Боббі відчинив хвіртку і прибіг зі шлангом. Бійка скінчилася, Швидкого відпустили, Сестра сховалася за купою шпал, а увагу Боббі привернула моя лапа.
Чоловік присів на землю:
– Хороший собака, Тобі. Усе добре, хлопче, – сказав він мені.
Я кволо змахнув хвостом. Коли Боббі торкнувся моєї лапи, біль пронизав мене аж до плеча. Я лизнув чоловіка в морду, пояснюючи, що я зрозумів, що це було ненавмисне.
Сеньйора повезла нас до милої жінки в прохолодну кімнату. Боббі притримав мене, коли вона ткнула в мене ту саму голку, яка пахла хімією, – раптово біль відступив і більше мене не турбував.
Я сонно лежав на столі, жінка посмикувала мене за лапу, а я слухав її голос – вона розмовляла з Боббі та Сеньйорою. Я чув хвилювання, попереджувальні нотки, але мені було геть байдуже, поки Сеньйора гладила мене по шерсті, а Боббі, нахилившись, тримав мене. Коли Сеньйора зітхнула, почувши, як мила жінка з прохолодної кімнати каже: «Непоправне ушкодження», я навіть голову не підняв. Я просто хотів лежати на цьому столі довіку – чи хоча б до обіду.
Коли я повернувся у Двір, на мені знову був цей дурний комір, і я помітив, що до моєї пораненої лапи прилипло щось тверде й важке. Я хотів зірвати цю штуку зубами, але комір не лише виглядав безглуздо, він ще й не давав мені
