цю штуку, але я з усіх сил старався зробити так, як Мама, коли вона втікала з Двору. Невдовзі я втратив рівновагу й упав на землю, а хвіртка так і не відчинилася. Я сів і загавкав – задзявкав тоненьким голосом – з досади на ручку. До мене побігли брати й сестри, щоб, як завжди, на мене наскочити, але я роздратовано прогнав їх геть. Не до гри мені було!
Я спробував знову. Цього разу я поставив передні лапи на металеву штуку, щоб не впасти, але тут-таки покотився додолу, вдарившись усім тілом об ручку. Крекнувши, я впав на хідник.
На превеликий мій подив, хвіртка прочинилася. Я висунув у щілину ніс і штовхнув – хвіртка відчинилася ширше. Я був на волі!
Я радо вибіг на відкриту місцевість, плутаючись у лапах. Переді мною була земляна дорога – дві глибокі канави в піщаному ґрунті. Чуття підказувало, що мені треба йти туди.
Пробігши трохи, я зупинився, щось відчувши. Я озирнувся й подивився на мою нову матір, яка сиділа по той бік хвіртки й просто дивилася на мене. Я згадав Матір там, у Дворі, те, як вона кинула на мене погляд, перш ніж побігти в широкий світ. Моя нова мати не піде зі мною, зрозумів я. Вона залишається з сім’єю. Я тепер сам по собі.
Однак я жодної миті не вагався. З минулого досвіду я знав, що бувають кращі двори, ніж цей, де є добрі люди, які тебе люблять і гладять руками твоє хутро. І ще я знав, що мій час живитися материнським молоком уже закінчується. Це так воно і є в житті – собака врешті-решт відділяється від своєї матері.
Знав я й те, що переді мною спокуса, якій я не можу опиратися, – цілий новий світ, який мені треба дослідити на цих довгих, хоча й трохи ще незграбних, лапах.
Ґрунтова дорога врешті вивела мене на шосе, понад яким я вирішив іти суто з тієї причини, що воно вело проти вітру, а вітер дарував мені нові дивовижні аромати. На відміну від запахів завжди сухого, курного Двору, я чув дух сирого прілого листя, дерев, калюж. Я біг уперед, і сонце сяяло мені в морду. Я біг вільний, щасливий, готовий до пригод.
Я почув гуркіт великої машини ще задовго до того, як її побачив, але був зайнятий полюванням на якусь дивовижну крилату комашку. Я озирнувся лише тоді, коли почув, як гримнули двері. Чоловік зі зморщеною, засмаглою шкірою, в заляпаному болотом одязі присів і випростав руки перед собою.
– Привіт, малий дружбанчику! – вигукнув він.
Я невпевнено подивився на нього.
– Що, дружбане, загубивсь? Загубився?
Я замахав хвостом і вирішив, що він, напевне, хороший. Я підбіг до чоловіка, а той узяв мене на руки й підняв над головою, що мені не дуже сподобалося.
– Який ти симпатичний, малий. Схожий на породистого ретривера. Звідки ти такий узявся, дружбане?
Те, як він говорив зі мною, нагадало мені, як Сеньйора уперше назвала мене Тобі. Я зразу зрозумів, що сталося – так само, як колись люди витягли нас із труби, цей чоловік підняв мене з трави. Тепер моє життя буде таким, як вирішить він.
«Так, – подумав я. – Моє ім’я цілком може бути Дружбан». Мене просто переповнювали
