спробував обережно підійти й по-дружньому понюхати зад Димка, але той сердито засичав і підняв лапу з висунутими кігтями.
– Ну, Димку, будь хорошим котиком. Будь хорошим!
Кіт гнівно подивився на Ітана.
Я спробував говорити так само підбадьорливо, як хлопчик, і дуже дружньо дзявкнув, але Димок залишився неприступним. Він навіть замахнувся на мій ніс, коли я спробував лизнути його морду.
Ну, гаразд, я гратимуся з Ітаном, коли він захоче, але маю важливіші справи, ніж думати про якогось блохастого кота. Протягом наступних днів я освоював своє місце в цій сім’ї.
Хлопчик жив у маленькій кімнаті, де було повно чудових іграшок, а Мама й Тато – там, де взагалі не було жодних цяцьок. В одній із кімнат стояла посудина, з якої можна пити, якщо на неї вилізти, але там теж не було іграшок, якщо, звичайно, не брати до уваги білий папір на стіні, який можна смикати, і він тягнутиметься суцільною стрічкою. Помешкання для сну були нагорі: туди можна було дістатися сходами, на які я сам видертися не міг, незважаючи на свої чималі лапи. Усю їжу ховали в одній частині будинку.
Щоразу, як я вирішував присісти й справити потребу, в домі зчинялася колотнеча: мене хапали в оберемок, бігом виносили за двері, саджали на траву й дивилися на мене, очікуючи, поки я отямлюся після переляку й зможу доробити свою справу. За останнє мене дуже хвалили – я аж замислився, чи це не головна моя справа в цій сім’ї. Тільки хвалили мене якось непослідовно, бо, коли мені давали рвати якісь папірці та я присідав на них у своїх справах, мене називали молодцем і хорошим собакою (але не з радістю, а з полегшенням). Коли ми всі були в домі, та я робив абсолютно те саме, то люди засмучувалися.
«Ні!» – кричали Мама або Ітан, коли я мочився на підлогу. «Молодчина!» – виспівували вони, коли я справляв свою потребу на траві. «Ну, так добре», – казали вони, коли я мочився на папірець. Я ніяк не міг зрозуміти, що це з ними.
Зазвичай Тато не звертав на мене уваги, хоча я й відчував, що йому приємно, коли я вранці встаю та снідаю разом з усіма. Він дивився на мене спокійно й доброзичливо, але не з таким шаленим, кипучим захопленням, як Ітан. Я відчував, що таким чином Мама й Тато проявлять любов до хлопчика. Бувало, Тато сидів увечері за столом із Ітаном, і вони розмовляли тихо, зосереджено, а в повітрі плавав різкий, ядучий запах. Тато дозволяв мені лежати на його ногах, бо до ніг хлопчика я ніяк не міг би дістати.
– Дивись, Бейлі, ми зробили літак! – сказав хлопчик після одних таких посиденьок, виставивши перед собою якусь іграшку. Від хімічного запаху очі в мене засльозилися, тож я не взяв її. Хлопчик побіг по будинку, тримаючи в руках забавку та видаючи дивні звуки, а я мчав навздогін. Пізніше Ітан поставив цю річ на полицю, де були іграшки зі схожим хімічним запахом, але слабшим, і там вона й стояла. Згодом хлопчик і Тато знову робили забавку.
– А це ракета, Бейлі! – казав мені Ітан і показував іграшку в формі палички. Я витягнув до неї ніс. – Ми її на Місяць колись запустимо, щоб і там люди жили. Хочеш стати собакою-космонавтом?
Я почув слово «собака», зрозумів,
