ми його собі лишимо, мамо? Можна? – вигукувала маленька людина, щасливо сміючись.
Жінка присіла поруч і погладила мене по голові.
– Ну, ти ж знаєш свого тата, Ітане. Він, напевне, захоче почути, що ти про нього дбатимеш…
– Я буду! Буду дбати!
– І що ти будеш його годувати, гуляти з ним…
– Щодня! І гуляти буду, і годувати, і чистити, і водичку давати…
– І треба буде прибирати, як він десь накакає у дворі.
На це хлопчик не відповів нічого.
– Я купила корму для цуценят у крамниці, даймо йому поїсти. Ти просто не повіриш, що було: я бігала на заправку за водою, бідолаха мало не вмер від теплового удару, – розповідала жінка.
– Хочеш пообідати? Га? Пообідати? – спитав хлопчик.
Мені така пропозиція сподобалася.
На мій великий подив, хлопчик узяв мене на руки й заніс до будинку! Я взагалі ніколи в житті нічого подібного не уявляв.
Схоже, тут мені мало бути чудово.
Де-не-де в підлогу в’ївся той самий запах тварини, який я помітив ще на хлопчику, а в інших місцях підлога була тверда й слизька. Я аж ковзався, йдучи за хлопчиком по дому. Коли маленький чоловік брав мене на руки, між нами переливався такий потік любові, що в мене аж у животі нило, неначе їсти хотілося.
Я лежав на підлозі з хлопчиком, боровся з ним за якусь ганчірку, аж тут будинок ледь затремтів, і я почув уже знайомий мені звук – грюкнули двері машини.
– Тато приїхав, – сказала жінка, яку звали Мама, хлопчикові, якого звали Ітан.
Ітан підвівся й став обличчям до дверей, а Мама зупинилася біля нього. Я схопив свою ганчірку й переможно нею потрусив, але це було не так цікаво, як коли хлопчик тримав її за інший кінець.
Відчинилися двері.
– Привіт, татку! – закричав хлопчик.
Чоловік увійшов до кімнати й дивився то на жінку, то на хлопчика.
– Ну, а це що таке? – спитав він.
– Тату, мама знайшла це цуценя… – сказав Ітан.
– Він сидів замкнений у машині, ледь не помер від теплового удару, – розповіла Мама.
– Можна, ми його залишимо, татку? Це найкращий собака на світі!
Я вирішив скористатися моментом і стрибнув на черевики хлопчика, схопив зубами шнурівки.
– Ну… Я навіть не знаю. Зараз не найкращий час, – сказав батько. – Ти знаєш, скільки клопоту з цуценятами? Тобі, Ітане, ще тільки вісім років, а собака – це велика відповідальність.
Я смикнув за шнурки, вони піддалися та повиснули з його черевиків. Я спробував їх кудись занести, але вони так і залишилися на його ногах – мене аж назад відкинуло, і я впав униз головою. Я загарчав, знову кинувся на шнурівки, схопив їх і щосили став шарпати.
– Я про нього дбатиму: і гуляти буду, і годувати, і купати його! – казав хлопчик. – Він найкращий собака на світі, татку. Він уже вихований, у хаті
