то в Марті зовнішню подібність з ними годі було й шукати. Він видавався чужинцем, що прибув нізвідки й чомусь зайняв місце в нашій родині. Мені він геть не подобався. У фільмах, що я їх бачив, старші брати завжди поставали героями і завжди заступалися за менших. Мій же брат завше сторонився інших і цілими днями не виходив з кімнати. То годинами грався зі своєю мурашиною колонією, то досліджував зразки крові, видобуті з розчленованих саламандр або мишей – де Марті набирав стільки мертвих тварин мені було не втямити, але вони ніколи не переводилися. Незадовго до того Ліз обізвала його «огидним фриком», і треба сказати, влучила в яблучко.
Спогадів від тієї поїздки до Франції, якщо не рахувати трагедію, котрою вона закінчилася, у мене залишилось небагато. Проте я й досі пригадую, як ми з братом і сестрою спостерігали за французькими дітьми, що ганяли у футбол посеред свята, відчуваючи себе безмежно чужими. Ми всі втрьох народилися в Мюнхені та вважали себе німцями. Крім деяких типових страв, що готували у нас вдома, ніщо не виказувало нашого напівфранцузького походження. Французькою ми майже не спілкувалися. При цьому познайомилися батьки у Монпельє. Батько переїхав туди після школи, тікаючи від власної родини, а мати тому, що їй подобалася Франція (і тікаючи від власної родини). Розказуючи про часи своєї юності, батьки згадували вечори, коли вони ходили в кіно чи коли мама грала на гітарі, про першу зустріч на вечірці у спільного друга або про те, як вони вдвох – мама на той час уже була вагітною – подалися до Мюнхена. Після таких розповідей у нас з братом і сестрою завжди виникало відчуття, що ми по-справжньому знаємо своїх батьків. Пізніше, коли їх не стало, нам стало зрозуміло, що нічого ми про них не знали, нічогісінько.
Ми вирушили на прогулянку, але перед виходом батько не сказав, куди саме, та й дорогою не зронив ні слова. Вп’ятьох ми піднялися на пагорб, де починався ліс. Батько зупинився перед високим розлогим дубом.
– Бачите, що на ньому вирізано? – спитав він якимось неуважним тоном.
– L’arbre d’Eric, – прочитала Ліз. – Дерево Еріка.
Ми уважно розглядали дуб.
– Там хтось відрубав гілляку, – сказав Марті, вказуючи на круглий і немовби зашрамований слід зрубу.
– А й справді, – пробурмотів батько.
Ми з братом і сестрою зовсім не знали дядька Еріка; нам сказали, що він помер багато років тому.
– Чому дерево так називається? – спитала Ліз.
Обличчя батька просвітліло.
– Бо на цьому місці моєму братові вдалося звабити дівчину, яка йому подобалась. Він приводив її сюди, вони всідалися на лавочку, дивилися вниз на долину, він читав їй вірші, а потім цілував.
– Вірші? – запитав Марті. – І це допомагало?
– Кожного разу. А тому якийсь дотепник вирізав на корі цей напис.
Батько дивився в ранкову небесну блакить. Мати пригорнулася до нього. Я ще раз подивився на дерево і тихо повторив: «L’arbre d’Eric».
Канікули добігали кінця, часу залишалося хіба
