зовсім здурів, – крикнув Марті, та я не збирався дослухатися.
Десь на середині я ледве не зірвався, глянувши на гостре каміння, що виднілось під водою. В голові запаморочилося, серце прискорило ритм, і я, не озираючись, пробіг останні метри, що відділяли мене від берега, а відчувши під ногами землю, скинув руки догори і полегшено видихнув. До самого мосту батьки, Ліз і Марті йшли лівим берегом і тільки я правим. Час від часу я дивився в їхній бік і задоволено усміхався. Ще ніколи не доводилося так собою пишатися.
Полишивши ліс, річка стала ширшою, а її течія стрімкішою. Дощ, що лив останніми днями, наповнив її водою. Розмиті береги затягнуло мулом, і табличка перед нами попереджала, щоб відпочивальники не підходили надто близько.
– Якщо впасти туди, то вважай, потопельник, – сказав Марті, споглядаючи бурхливий потік.
– Що ж, сподіваймося, ти так зробиш і ми тебе нарешті здихаємося, – відповіла Ліз.
Марті підступив до неї, але Ліз спритно відскочила і, схопивши матір під руку, спокійно, наче нічого не сталося, рушила далі, як це вміла робити лише вона.
– Знову задиралась до хлопців? – спитала мама. – Видно, таки доведеться залишити тебе тут з бабусею.
– Ні! – вигукнула Ліз із наполовину награним жахом у голосі. – Тільки не це.
– На жаль, ти не залишаєш мені вибору. Не хвилюйся, бабуся за тобою приглядатиме, – сказала мама, копіюючи докірливий погляд старої. Сестра засміялася.
Матір однозначно була головною зіркою в нашій сім’ї, принаймні для нас, дітей. Приваблива й тендітна, вона мала друзів в усіх куточках Мюнхена і часто збирала вечірки, де можна було побачити художників, музикантів та акторів. Одному богові відомо, де вона з усіма ними познайомилась. Звісно, такі прості слова, як «приваблива» і «граційна», не здатні передати наші відчуття від того, що якимось дивом суміш найкращих рис Грейс Келлі й Інґрід Берґман виявилася нашою матір’ю. Дитиною я не міг збагнути, чому вона працює вчителькою, якщо заввиграшки могла б стати всесвітньо відомою актрисою. Сама вона завжди виконувала просту хатню роботу з приємною і трохи самоіронічною усмішкою. Лише пізніше я став здогадуватись, яким гнітючим мав видаватися їй побут.
Діставшись рівної трав’янистої місцини, ми зупинились на привал. Поки батько набивав люльку, ми налягли на прихоплені з собою бутерброди з шинкою. Потому мати взяла гітару й зіграла пару пісень Жильбера Беко.
Почувши, як мама і батько співають дуетом, Марті закотив очі.
– Будь ласка, не треба. Це просто сором.
– Нас тут все одно ніхто не чує, – відповіла матір.
– Ще й як чує, – сказав Марті, вказуючи на протилежний берег, де вмостилася на відпочинок сім’я з дітьми нашого віку і собакою невизначеної породи. Пес був ще зовсім молодим і з нестримною енергією ганяв між ними.
Було вже близько полудня, і сонце стояло високо в небі. Почало припікати,
