мов подарунок долі до рук потрапила таємна інформація, здатна вмить зруйнувати шкільну репутацію Ліз.
– Цікаво, – промовив Марті. – То ти відшиваєш усіх зі школи, бо боїшся? Бо ти ще й досі мамина доця, що полюбляє малювати всяку дурню?
Ліз на секунду розгубилась, але швидко взяла себе в руки.
– Тільки спробуй комусь розказати…
– І що тоді? – засміявся Марті й почав імітувати звуки поцілунку.
Ліз кинулась на нього, вони вчепились одне одному в волосся, а потім стали штурхатися руками й ногами. Я спробував їх розчепити і не помітив, хто саме вибив камеру в мене з руки, лише побачив, як вона пролетіла через усю кімнату і врізалась об’єктивом… Лайно!
У кімнаті одразу запанувала тиша. Я підняв «Лейку» і подивився на розбитий об’єктив.
Ми втрьох стали радитися, що робити далі.
– Давайте просто покладемо її назад у стіл, – запропонувала Ліз. – Може, він і не помітить.
Як завжди, останнє слово залишилося за нею.
Того дня батько прийшов додому напрочуд рано. Він виглядав збудженим і одразу ж зник у своєму кабінеті.
– Йдіть сюди! – наказала нам з Марті Ліз.
Усі втрьох ми крізь шпарину спостерігали, як батько якийсь час неспокійно ходив по кімнаті, знову і знову проводячи рукою по волоссю. Потім зняв зелену слухавку дискового телефона і набрав номер.
– Це знову я, – промовив він зі своїм м’яким французьким акцентом. – Стефан. Я хотів сказати, що ви робите помилку. Ви не можете просто так…
Очевидно, співрозмовник його одразу ж перебив, і батько немовби осів.
– Але ви… Ні, це все-таки… – декілька разів намагався вклинитися він, і навіть видавив з себе благальне «будь ласка», але, по суті, так нічого і не зміг сказати.
– Ви могли хоча б натякнути, – нарешті вимовив батько. – Після дванадцяти років. Я можу…
Співрозмовник знову змусив його замовкнути. Після цього батько просто поклав слухавку і, відійшовши від телефона, на декілька секунд завмер у центрі кімнати, неначе робот, якого відімкнули від живлення. Від цього видовища ставало не по собі.
Нарешті життя знову повернулося до нього. Батько підійшов до письмового столу, і я одразу ж зрозумів, у яку шухляду він зараз загляне. Спочатку батько перечитав листа, а потім вийняв з упаковки «Лейку». Помітивши розбитий об’єктив, він здригнувся, а потім поклав фотоапарата й листа назад у стіл і підійшов до вікна. Саме тоді ми побачили, що він плаче. Ми не знали, що було причиною тих сліз: телефонна розмова, зламана «Лейка» чи важкість від усього, що звалилося на нього протягом останніх років. Ми знали лише, що не хочемо бачити, як він плаче, і тому крадькома повернулися до своїх кімнат.
Після нового року батьки повідомили нам, що на вихідні поїдуть до Монпельє. Ця спонтанна подорож, здавалось, якось була пов’язана з батьковим звільненням, проте мати сказала лише, що вони збираються відвідати друзів і не можуть взяти нас з собою,
