нього. Лиш один з однокласників зауважив, що батько Альви ніколи не з’являється на батьківських зборах, та і взагалі якийсь дивний. Важко було сказати, чи було це якось пов’язане з дивною реакцією Альви. Я часто думав про сказане щодо батька, але ніколи не намагався заговорити з Альвою на цю тему. Що б не було причиною її страждань – вона старанно заховувала їх у собі.
Декілька днів по тому я самотньо плентався зі школи до інтернату.
– Жулю, зачекай, – промовила Альва, вчепившись у мою сорочку, і не відпускала її, доки я не обернувся, а потім пішла поруч зі мною.
– Що зараз робитимеш? – спитала вона, коли ми зупинилися перед дверима інтернату і стали нерішуче переминатися з ноги на ногу. Вона завжди розмовляла дуже тихо; аби щось почути – доводилось нахилятися до її обличчя. Альва не була вихованкою інтернату і жила з батьками, проте мені здавалося, що після уроків вона не надто охоче поверталась додому.
Я розглядав затягнуте хмарами небо.
– Не знаю… Слухатиму музику, мабуть.
Вона зашарілася, і далі дивлячись повз мене.
– Хочеш зайти послухати зі мною? – спитав я. Альва кивнула.
На щастя, моїх сусідів не було в кімнаті. Я полегшено зітхнув. Від матері я успадкував її програвач і збірку платівок, майже сотню альбомів: Марвін Ґей, Ерта Кітт, «Fleetwood Mac», Джон Колтрейн…
Я поставив «Pink Moon» Ніка Дрейка, один з найулюбленіших маминих альбомів. Раніше я майже не цікавився музикою, але тепер кожна мить, коли голка з характерним звуком лягала на вініл, належала до маленьких радощів мого життя.
Альва виглядала надзвичайно зосередженою і з нерухомим обличчям вслухалася в музику.
– Мені дуже подобається, – мовила вона.
Замість того щоб сісти на стілець, як я очікував, вона чомусь вмостилася зверху на моєму письмовому столі і, діставши з рюкзака книжку, почала мовчки читати, ніби була у себе вдома. Мені подобалося, що вона відчуває себе так розслаблено поруч зі мною. Надвечірнє сонце пробивалося крізь хмари, заливаючи кімнату коньячно-теплим світлом.
– Що ти читаєш? – спитав я за деякий час. – Гарна книга?
– Угу, – кивнула Альва і показала обкладинку: «Убити пересмішника», Гарпер Лі.
На той час Альві, як і мені, було одинадцять. Я знову спостерігав, як вона поринає в текст. Погляд бігав рядками, зліва направо і назад, не зупиняючись ні на мить.
Нарешті Альва згорнула книжку і почала вивчати мої речі. Дивна істота, що незбагненним чином опинилася в моїй кімнаті і тепер з цікавістю роздивлялась комікси про Людину-павука і розкладені поруч з ними на полиці фотоапарати. Спочатку вона взяла в руки «Мамію», потім почала перебирати новіші моделі, якими батько часто користався останніми роками. Вона повільно торкалася до кожної камери, ніби хотіла переконатися, що вони справжні.
– Ніколи не бачила, щоб ти фотографував.
