майже не змінився, і якщо в дитинстві я ще проявляв якісь ознаки таланту, то ця фаза мого отроцтва минала в постійному байдикуванні. Я завжди любив поринати у мрії, та раніше існувала й інша, дика, невгамовна, сторона. Тепер ця сторона безслідно зникла. Я все більше заглиблювався у свої думки і час від часу ненавидів себе за те, яким став.
Одного осіннього вечора я вирішив навідатися до брата. Третій поверх західного крила – небезпечна територія для молодших, ще не зовсім змужнілих вихованців, як-от я. На цьому поверсі, де мешкали шістнадцяти- й сімнадцятилітні хлопці, панувала особлива атмосфера неспокою, сповнена моментами, коли суміш надмірної енергії та інтернатівської нудьги разом накривала того чи того вихованця, змушуючи їх влаштовувати бійки та горлати одне на одного. Я спостерігав, як деякі дорослі юнаки нервово ходили коридором, у той час як інші, розчахнувши двері настіж, сиділи у своїй кімнаті і тупилися в стіну, немовби щось замишляючи. Деякі з них дивилися на мене з відкритою неприязню, мов хижаки, на чию територію проник чужинець. Якщо я й перебільшую, то хіба трішки.
Кімната мого брата в кінці коридору. На відміну від нас із Ліз, Марті майже не страждав від інтернатівського життя; в принципі, для нього мало що змінилось. Він нагадував мураху, яка, переживши ядерну війну, спокійно повзла своїм звичним шляхом. Метр дев’яносто, все такий же худий і незграбний, заплетене в кіску довге волосся. Як Вуді Аллен, котрого змусили ще раз пережити пубертат: тепер брат носив тільки чорні речі, а поверх них незмінний шкіряний плащ, цілий день вів високоінтелектуальні розмови, сповнені незрозумілими більшості з нас алюзіями та ремінісценціями. Тонкий пташиний ніс і окуляри робили його схожим на екзистенціальне опудало. Дівчатам він, як і раніше, не подобався, зате в шістнадцять зміг стати ватажком компанії всіляких аутсайдерів та диваків. Ватага Марті складалася з усіх без винятку іноземців, різних ботанів усілякого штибу і зарозумілих інтелектуалів, а також багаторічного співмешканця Марті Тоні Бреннера, єдиного австрійця в усій школі, якому в центрі інтернатської системи координат не знайшлося місця лише через його сильний віденський акцент.
Я майже дійшов до кімнати Марті, коли дорогу мені перегородили двоє здоровил. Один з них був худим, з усіяною прищами шкірою, хрипким сміхом і цупким волоссям, що стирчало догори – викапана гієна, – а про другого пам’ятаю хіба, що той був кремезним.
– Гей, Моро! – вигукнув худий, вчепившись у мене. – Не так швидко.
На обличчях обох застигла самовдоволена посмішка. Жалюгідні клоуни, подумав я, за кого вони себе мають? Це просто смішно. На мить у мені спалахнув гнів, як раніше, коли я за будь-якої нагоди ліз у бійку. Проте ця лють одразу ж змінилась усвідомленням власної нікчемності. Кому я тут міг щось довести? Зі своїм по-дитячому дзвінким голосом. Посміховисько та й годі.
Я почав голосно гукати брата, до кімнати якого зоставалося всього кілька кроків. Проте він не озивався. Я і далі кричав: «Марті, поможи! Будь ласка!» Знову й знову. Та двері брата залишалися зачиненими.
Хлопці, що тепер
