і далі текло. Марті, який останніми роками все більше часу проводив у компанії комп’ютера, нарешті відірвав погляд від монітора.
– Що з тобою сталося?
Я нічого не відповів і став дивитись у вікно: в сусідніх будівлях уже ввімкнули світло, на горизонті темною смужкою тягнувся ліс. Марті знову застукав по клавіатурі свого не нового, придбаного з рук «Коммодора»[10], та за вдаваною зайнятістю ховались докори сумління.
– Ти мені не допоміг, – промовив я. – Я гукав тебе.
– Я не чув.
– Чув, я був у тебе під дверима.
– Я справді нічого не чув, Жулю.
Я метнув на брата розлючений погляд.
– Тобі досить було всього відчинити двері, і вони б від мене відчепилися. Просто вийти з кімнати і все.
Та Марті вперто відмовлявся визнати свою провину.
Нарешті я сказав:
– Зізнайся хоча би, що чув. Зізнайся, і я тебе пробачу.
Минуло кілька секунд, але Марті мовчав і далі. Я вийшов з кімнати. Потому, думаючи про брата в інтернатівські роки, я завжди бачив перед собою зачинені двері.
Ми йшли до озера, я хотів дещо показати Альві. День був морозним і сірим. Я вперше за останні роки взяв з собою один з батьківських фотоапаратів. По-зимовому накушканий, в теплій куртці й шапці, закутаний шарфом, я помітив, як легко вдягнена Альва. Тонкі джинси та запраний светрик. Наче безпритульна дитина, що вирвалась від сектантів. Вона напевно мерзла, проте нічим це не виказувала.
Коли ми дійшли до вкритого льодом озера, вже починало сутеніти. Дехто з вихованців інтернату катався на ковзанах.
– Йди сюди.
Я повів Альву далі, вбік від інших. Тепер їхніх голосів майже не було чути, навколо нас із Альвою виднілась лише крига.
Альва скрикнула, помітивши лисицю. Її замерзлий писок виднівся крізь лід, частина тулуба виступала над поверхнею, а скуйовджена шерсть виблискувала кристалами снігу. Вона неначе завмерла в русі.
– Яка страшна смерть! – Дихання Альви парувало на морозі. – Навіщо ти мені таке показуєш?
Я провів рукавицею по льоду, змітаючи сніг, щоб краще роздивитися мертві очі тварини.
– Колись я бачив, як потонув собака. Але це інше. Я думав, тобі буде цікаво. Вона виглядає такою спокійною, такою вічною.
– Як на мене, це жахливо, – промовила Альва, відвертаючись.
– Зараз це здається тобі жахливим, але, я закладаюся, ти і через двадцять років згадуватимеш цю замерзлу лисицю. – Я не міг втриматися від сміху. – Навіть на смертному одрі ти думатимеш про неї.
– Не будь дурнем, Жулю.
Я зробив декілька знімків, і ми пішли назад до села. Останні рештки фарб зібрались над горизонтом, а потім поблякли й довколишній пейзаж сховався в темряві. Ставало все холодніше, я стиснув долоні в кулаки і запроторив їх до кишень. Урешті-решт ми дістались до кафе.
Опинившись
Мається на увазі один із комп’ютерів фірми «Commodore», що були популярними у 80-х роках.
