style="font-size:15px;"> Вранці на Різдво, шукаючи свічки, я зазирнув у комірку і побачив там сестру.
– З Різдвом, малий, – промовила вона, похапцем зачиняючи за мною двері, обійняла мене й далі крутила косяк.
Я, остовпівши, спостерігав, як вона, напівзаплющивши очі, облизує цигарковий папір.
– Між іншим, що у тебе з Альвою? – Ліз затягнулася і почала повільно випускати маленькі кружальця диму. – Мені здається, вона тобі підходить.
– Нічого, ми просто друзі.
Сестра з розумінням кивнула, а потім штовхнула мене ліктем.
– Ти взагалі хоч раз цілувався з дівчиною?
– Ні, жодного разу після того, як… Пригадуєш?
Ліз похитала головою. Вона, мені здається, завжди жила тільки теперішнім і швидко забувала все, що, на її думку, не було важливим, а от я любив гортати минуле і розмірковувати, намагаючись якось упорядкувати пережите.
– Не дивно, що в тебе немає дівчини, – сказала Ліз, прискіпливо роздивляючись мій одяг. Речі я купляв разом з тіткою у «Woolworth». – Ти виглядаєш мов жалюгідний восьмирічний шмаркач. Треба якось разом сходити вибрати тобі щось людське.
– Думаєш, мені слід стати крутішим?
Ліз замислено подивилась на мене.
– Послухай. Я зараз скажу тобі дещо важливе, тож постарайся запам’ятати.
Я нетерпляче чекав, доки Ліз продовжить, і чомусь заздалегідь вірив кожному її слову.
– Ти не крутий, – нарешті сказала вона, – і, на жаль, – така вже правда – ніколи не станеш крутим. Тому краще і не намагайся. Але ти можеш хоча б виглядати крутіше.
Я кивнув.
– Правда, що ти скоро вилетиш зі школи?
– Що? – спитала Ліз, задерши підборіддя. – Хто це таке розказує?
– Не знаю, просто чув. Що буде, якщо тебе впіймають з наркотиками? Не з гашем, а з… іншими.
– Не впіймають. Я маю силу в яйці.
Я чекав, що вона додасть «Тим більше, що я їх не вживаю», проте сподіватися, що вона вчинить мені таку ласку, було щонайменш наївно.
– Знаєш… – Напружена посмішка. – За останні тижні багато чого сталось. Іноді я думаю, що я й справді просто… – Ліз зупинилась, намагаючись відшукати потрібні слова.
– Що ти думаєш? Що сталося?
Очевидно, сестру насмішило те, як я витріщився на неї, і вона лиш похитала головою.
– Нічого, малий. Забудь. Я не збираюсь вилітати зі школи, окей? – підморгнула вона. – Скоріше завалю екзамени.
Потім ми разом з тіткою прикрашали вітальню, з радіо лунали французькі пісні, і на мить все стало як раніше, не вистачало тільки двох людей. Як раніше, от тільки як раніше бути більше не могло.
Увечері дійшло до неочікуваної сварки. Цього року Ліз уперше не стала дарувати нам власних малюнків, зате погодилася акомпанувати нам
