припаркувала червоний «фіат» перед обшарпаною сільською кнайпою, що називалася «Джек-пот». Тут зазвичай збирались місцеві старшокласники. З музичного автомата лунав переважно допотопний рок, та й стіл для більярду знав кращі часи. У глибині, поруч з мішенню для дартсу, стояло кілька ігрових автоматів, що якоюсь чарівною силою збирали навколо себе всі змарновані життя району.
Перед тим як зайти до кнайпи, ми вирішили ще трохи посидіти в машині. Альва прикрутила радіо і відкрила банку пива. Потім уважно, промовисто подивилась на мене.
– Відкрий бардачок.
Там ховався обмотаний строкатим папером згорток прямокутної форми.
– Мені?
Альва кивнула, і я розгорнув його. Альбом на згадку з нашими давніми фотографіями, кожна підписана маленьким жартівливим віршиком. Не знаю, скільки годин їй довелося над ним просидіти.
Я був по-справжньому зворушений, мені забракло слів.
– Чому ти це робиш?
– Та просто хотіла тебе порадувати, – якось ніби між іншим відповіла вона.
Я роздивлявся знімки: ми на озері, разом на концертах і фестивалях, на одному з вуличних свят у Мюнхені, у моїй кімнаті. Я обійняв Альву, котра, помітивши, як я зрадів, зашарілась.
Потім вона почала говорити про «Серце – самотній мисливець» Карсон Маккалерс. Альва часто про неї згадувала. Це була її улюблена книжка.
– Ти повинен нарешті її прочитати, – сказала вона.
– Так, знаю, я збираюся.
– Будь ласка, Жулю. Я хочу знати, що ти про неї думаєш. Одне те, як герої самотньо блукають нічними вулицями, сповнені неспокою. В кінці всі вони опиняються в цьому кафе, єдиному, що не зачиняється вночі, – Альва завжди розпалювалася, говорячи про книжки. – Мені б теж хотілося бути таким літературним персонажем. Героїнею, що самотньо блукає темним містом, щоб за північ забрести у кафе.
Голос Альви був тихим, але очі іскрилися, і це мені страшенно подобалось.
Я розповідав їй про свої канікули в Мюнхені і про те, як відвідав наш колишній будинок.
– Після ремонту там усе нове. Навіть гойдалка і дерево з халабудою зникли. На їхньому місці тепер ростуть квіти. Все виглядає таким інакшим, таким чужим. Коли я був там, то відчував себе так, наче за мною хтось спостерігає, мов крадій, що таємно пробрався в будинок.
На відміну від мене Альва майже не розказувала про своє дитинство. Лише раз вона зізналася, що дитиною в особливо радісні дні, проведені з сім’єю, також відчувала біль від того, що ця мить щастя закінчиться. І чим більше я думав про це коротке зауваження, тим більше впізнавав у ньому самого себе.
З дверей «Джек-пота» вийшли двоє однокласників.
– Будеш?
Я ще не знав, що відповім, але мені чомусь здалось важливим випростати спину. Потім я помітив, що вона крутить косяк. До цього я ще ніколи не бачив Альву з якимись наркотиками.
– Звісно, буду, –
