що я іноді думаю? – спитав я, витираючи вологу смужку над губою, і з викликом подивився на Альву. – Все це немов насіння. Інтернат, школа, те, що трапилось з моїми батьками. Це все ніби посіяно у мені, але до жнив ще далеко, і я не знаю, що з того всього виросте. Лише коли стану дорослим, то побачу, що вродило. Але тоді буде запізно.
Я чекав на Альвину реакцію. На моє здивування вона усміхнулася.
Спочатку я не зрозумів. Але потім обернувся і побачив високого старшокласника; йому достоту було не менше шістнадцяти. Він наблизився до нас, сяючи самовпевненою голлівудською посмішкою. Альва дивилась на нього так, як жодного разу не дивилась на мене, і доки юнак балакав з нею, мене проймало спустошливе відчуття власної неповноцінності, відлуння якого озивалось ще декілька років.
Перед їдальнею я помітив сестру. Вона, мов королева, сиділа на лавці в оточенні шкільного почту і курила. Ліз на той час уже виповнилося сімнадцять. На ній була оливково-зелена парка з відлогою і кеди, світле волосся спадало на обличчя. Як для дівчини вона була на диво високою, метр вісімдесят, не менше, проте й досі пересувалась радше бігом, ніж спокійною ходою, часто плутала захоплення з прихильністю і робила все, що їй заманеться. До чоловічих тіл Ліз ставилася з грайливою цікавістю; якщо хтось їй подобався, вона не задумувалась про наслідки, а просто брала те, чого їй хотілося. На канікулах вона нерідко завіювалась кудись із дорослими знайомими і не без гордощів розказувала, що її вже двічі затримувала поліція.
Зараз Ліз описувала якусь дискотеку в Мюнхені, а інші школярі слухали, затамувавши подих. У цю хвилину до неї підійшов молодий учитель-практикант.
– Ліз, поквапся, будь ласка. Ти вже повинна бути в класі.
– Зараз, тільки докурю, – відповіла сестра. – І я не розумію, якого біса я знову повинна залишатись тут після уроків.
Ліз мала глибокий голос, який немовби надавав її словам додаткової ваги. При цьому вона все ще розмовляла голосніше, ніж потрібно, ніби актриса на сцені. У певному сенсі вона нею і була.
Тепер вона почала сперечатися з практикантом на очах у інших школярів і щоразу відповідала все сердитіше та голосніше.
– Я не збираюся робити це гівно, навіть не сподівайся. – Ліз тикала всім практикантам. – Крім того, я погано почуваюсь… – додала вона, не випускаючи цигарки з рота. – Мені зле.
Останній коментар був настільки безглуздим, що Ліз сама не змогла втриматись від сміху.
– Ну добре, – сказала вона, затягнувшись іще раз, й зітхнула. – Я буду за п’ять хвилин.
– За три, – сказав молодий практикант.
– За п’ять, – повторила Ліз з такою чарівливою і водночас нахабною посмішкою, що практикантові довелося відвести погляд.
Це було незадовго до різдвяних канікул. Двері кожного поверху були прикрашені барвистим вінком, а на вечерю крім звичайних страв давали печиво, мандарини, горіхи та пунш. Інтернат охопила атмосфера спільного святкового передчуття, проте мене канікули не дуже тішили. На території
