змінити тему, брат почав розповідати про Елену, його дівчину, з якою вони познайомилися в універі. Коли я спитав, чи він її любить, Марті відмахнувся.
– Любов, – промовив він, – то лише дурне літературне поняття, Жулю. Це всього-на-всього хімічні реакції.
Я на максимально можливій швидкості долав стометрівку. Обіч на траві Альва читала навлежачки. Стертий до піску газон і бігова доріжка були в жахливому стані, і все ж спортмайданчик був у певному сенсі душею інтернату. Тут по обіді зустрічались найрізноманітніші компанії, щоб обговорити плани на вечір, почитати чи просто якось згаяти час.
Я був хорошим бігуном, рекордів, правда, не встановлював, але на місцевих змаганнях декілька раз зміг принести нашій команді перемогу. Важко дихаючи, я спинився коло Альви. В руці у неї була якась збірка кишенькового формату. Коли вона читала, щось у ній змінювалось. Обличчя втрачало напругу, губи злегка розмикалися, вона раптом здавалася недосяжною і захищеною.
Я встиг побачити два рядки вірша і прочитав їх вголос:
Велика смерть.
ми – усміх наче[12].
– Дуже обнадійливо, – промовив я. – А далі що?
Альва згорнула книжку.
– Йди пробіжи ще кружечок! – задоволено відповіла вона.
Після тренування я сходив до душу, перевдягнувся і повернувся до Альви з камерою в руках. Зробивши два-три знімки, я ліг на траву поруч з нею. Не певен, та, здається, Альва першою почала говорити про те, що пізніше обов’язково хоче мати дітей.
– Скількох? – спитав я.
– Мені б хотілося дві дівчинки. Щоб одна була дуже самостійною і завжди зі мною сперечалася, а інша навпаки – мамина донька, що завжди приходить за порадою. А ще пише вірші, яких ніхто не може зрозуміти.
– А якщо обидві будуть нестерпно розбещені або дивакуваті?
– Ну якщо трохи дивакуваті, то нічого, – усміхнулась Альва. Маленька зморшка на її чолі розгладилась. – Я хочу попередити тебе, Жулю, – раптом посерйознішала вона. – Якщо в тридцять років у мене ще не буде дітей, і в тебе теж, я б хотіла дітей від тебе. Ти будеш чудовим батьком, я певна.
– Але це значить, що нам доведеться переспати.
– Ну, я це якось переживу.
– Ти так, але хто сказав, що я готовий до такого?
– Ти б не зміг? – здивовано спитала Альва.
Розмова на мить зупинилась. Я засоромлено дивився в бік інтернатської будівлі. Розпечене на сонці цементне покриття парковки виблискувало, наче скло.
– Ні, це гарна ідея, – нарешті озвався я. – Мені б не хотілося бути старим батьком. Тридцять – це якраз максимум. Якщо треба, я б допоміг тобі завагітніти.
– А що, коли в тридцять ми більше не будемо спілкуватись?
– Такого точно не станеться.
Альва довго дивилась на мене.
– Таке завжди може статися, – відповіла вона.
Очі
Уривок з вірша «Висновок» Райнера Марії Рільке, переклад І. Андрущенка.
